Остання весна

Вікна онкологічного диспансеру виходили в сад. Оля стояла біля відчиненого вікна і зачаровано дивилася на квітучі дерева, підставляла лице ласкавим сонячним променям, милувалася весною, яка всім дарувала життя. Лише перед Олиним горем весна безсило опустилася на коліна і відвела очі. Ця весна була останньою в її житті...
Оля намагалася не звертати уваги на ласкаве буркотіння санітарки тітки Нюри, яка без кінця доводила, що не можна стояти на протязі, що весняне сонце нещире і дуже легко підхопити застуду. Посміхнувшись, дівчинка закрила вікно і пішла до палати. Оля була наймолодшою пацієнткою цього похмурого закладу. Місяць тому їй виповнилося шістнадцять.
Спочатку Олі було до відчаю страшно залишатися у диспансері, спати на ліжку, де зовсім недавно хтось незнайомий розпрощався із земним життям. Проте, освоївшись, вона поступово звикла, і подих смерті за спиною вже не викликав панічного жаху. Невдовзі Оля познайомилася із медсестрою Іринкою, яка була майже її ровесницею. Більшість часу дівчата проводили разом, ділилися найпотаємнішими думками і доброзичливо сміялись із “несучасної” тітки Нюри. Проте, коли ввечері Іринка йшла додому, Оля довго проводжала її поглядом до воріт, за якими вирувало зовсім інше життя, зовсім по-іншому жили люди, і у них була зовсім інша весна... І сльози котилися по щоках, до нестями хотілося жити. Просто жити, як живуть тисячі безтурботних ровесників. У такі хвилини завжди з»являлася тітка Нюра, ласкаво обіймала за плечі і шепотіла: “ Не плач, доню, ти житимеш. І на весіллі я в тебе погуляю...” Йдучи в палату, Оля шепотіла: “Господи, я не прошу неможливого, просто зроби так, щоб цей день не був останнім у моєму житті”.
Залишаючись наодинці Оля згадувала своє минуле, яке займало так мало місця у просторі часу. В пам»яті з»являлися образи батьків, ще зовсім молодих і щасливих. Згадувалось, як тато за руку вів до першого класу, як мама раділа шкільним успіхам доньки. Згадувала свій одинадцятий клас, однокласників, у яких попереду було все життя і для яких слово “смерть” було чимось далеким і нереальним. Болем пронизував пам»ять спогад про Вадима, блакитні очі якого викликали незвідане хвилювання. Вадим готувався до вступу в інститут, ходив на дискотеки, зустрічався із шкільною красунею Сніжаною і зовсім не задумувався, як страшно помирати у шістнадцять років... Згадувала виплакані очі матері і посивілого батька, які постаріли за одну ніч. Ніч, перед від»їздом до онкодиспансеру.
– Мамо, я так не хочу помирати тут. Я хочу вдома, – шепотіла Оля біля воріт диспансеру. Обійнявшись із матір»ю, вона довго стояла мовчки. Найближчі і найнещасніші люди на землі. Велике горе розлучало їх. Мати втрачала дитину. Мати, яка без роздумів віддала б своє життя, була безсильна перед Горем.
Коли в палату на обхід прийшов молодий лікар, від якого так і віяло життям, Олині очі кричали: “ Ти лікар! Ти Бог! Врятуй мене! Ти молодий, і як ніхто розумієш, як страшно помирати весною. Мені так хочеться жити. Невже і ти безсильний перед моїм Горем?” Лікар, який був надто молодий щоб звикнути до смерті, не витримав Олиного погляду і відвівши очі, промовив: “Ну що ж, Олечко, ти підлікувалася, телефонуй мамі, нехай тебе забирає додому. Я вже оформив виписку.”
“Не можеш допомогти і відправляєш додому помирати”, – із розпачем подумала Оля і відвернулася до стіни. Потім почала збирати речі, одяг склала в пакет, а продукти віднесла самотній бабусі Насті, яку ніхто не відвідував.
– Прощавайте, бабусю, – безрадісно мовила Оля, – мене виписують додому.
– З Богом, донечко, не впадай у розпач, серце моє підказує, що до ста років доживеш.
– Прощай, Іринко, – заглянула в маніпуляційну.
– До побачення, Олю, заходь завтра до мене в гості, сходимо на дискотеку.
– Куди це ти зібралася? Чи не додому? – запитала тітка Нюра.
– Так, додому, – з невеселою усмішкою відповіла Оля.
– То біжи до виходу, там тебе чекають.
– Хто? Мама?
– Секрет, – посміхнулася тітка Нюра і прокричала навздогін: – Та не так швидко, впадеш.
Худеньке дівчатко з пакетом під рукою бігло сходинками у дивному передчутті. Збігши вниз, Оля мало не зойкнула від здивування і, може, вперше за весь час відчула себе щасливою: внизу стояв Вадим з величезним букетом квітів...
А за вікном дзвінко сміялась і плакала остання весна...

Вікторія ЛЕВЧУК,
Рівне.