СТО РОКІВ САМОТНОСТІ

Життя – це довга нитка співпадінь, по якій, як за компасом, інколи визначаєш, чи правильно ти вибираєш маршрут, чи знову допустила помилку, яку доведеться виправляти, приносячи в жертву себе і людей, яких любиш.
Дзвінок
із минулого
Напевне, так буває у кожної із нас. Вкотре собі обіцяєш: все, вистачить, настав час хоча б один день (та який там день – вечір!) присвятити собі, але... Завжди знайдеться якесь “але”, якась поважна причина. Ось, наприклад, вчора довелось допомагати донечці готувати уроки, позавчора вона попросила зводити її в кіно. Ну як відмовиш? А ще в додачу готування їжі, прибирання, прання, прасування – та що в цьому незвичайного? Особливо, коли ти – одинока матір.
Та все ж настав той довгоочікуваний вечір, який я чесно вирішила присвятити собі. Взяла в руки книжку, як ураз задзвонив телефон. Все, що я встигла зробити на “шляху до трубки” – то тільки задуматися над дивною назвою роману: “Сто років самотності”.
– Доброго вечора, чи можу я поговорити з Ірусею? Вибачте, з Іриною Іванівною?
Відверто кажучи, я не одразу впізнала голос, але, знаєте, якщо б – як це частенько буває в кіно – у мене в руках випадково з»явилася склянка, я б неодмінно її впустила. Не встигши нічого проаналізувати, лише зауважила, що голос із трубки долинав, як із космосу чи з другого світу...
– Хто це? – не чуючи власного голосу, глухо промовила я.
– Це той самий чоловік, який рівно дванадцять років тому обіцяв передзвонити, але зробив це тільки тепер.
– Віктор? Як ти дізнався мій номер телефону? – видихнула я.
Помилка молодості
Дванадцять років тому я переходила в десятий клас, останній клас школи. З Віктором, який був старшим від мене на п»ять років, познайомилася на дні народження, куди ми були запрошені з батьками. Виявилося, що цей смішний блондин – далекий родич мого батька. Він якраз закінчував інститут і готувався до кар»єри юриста.
Наше кохання спалахнуло, як пишуть в книжках, з першого погляду. Але я й до цього часу не дізналася і не можу пояснити те, чим Віктор не сподобався моїй мамі. Можливо, її неприязність викликала неприхована власність у характері цього хлопця. І справді, після того, як ми почали зустрічатися, він, так би мовити, одержав владу наді мною, всім своїм виглядом показуючи, що тепер головний для мене – він. Потрібно Віктору віддати і належне: побачивши у мені кандидатку, яка підходить на роль його дружини, він мріяв створити міцну сім»ю. Говорячи мовою сучасної психології, у нього був комплекс ідеальної сім»ї. Позбавлений цього права з дитинства (батьки Віктора розлучилися, коли він був ще зовсім малим дитям), він добре пам»ятав, як вони з матір»ю змушені були перебиватися по гуртожитках та зйомних квартирах. Мамі Віктора доводилося самій заробляти на нелегкий окраєць хліба. Напевне, ще тоді він постановив, що в його сім»ї такого ніколи не буде.
Як би там не було, але зустрічатися з Віктором мама мені заборонила. Більше того, якось вона заявила своїй рідній, улюбленій дочці, що якщо я вирішу вийти за нього заміж чи стати матір»ю його дітей, вона позбавить мене будь-якої підтримки. “А Віктор твій кине тебе ще до того, як зможе “стати на ноги”! От тоді побачиш, де раки зимують”, – часто повторювала вона. А знаючи свою маму, я добре розуміла, що це не пусті балачки. Крім того, жіноча інтуїція її не підводила: я й справді завагітніла.
Ніколи не забуду вирішальної розмови з Віктором:
– Ірусю, зрозумій, це не мамине життя, а твоє. Не думай, я дуже поважаю твою матір, але... Ця дитина – плід нашого кохання. Повір, заради того, щоб у неї і в тебе було все добре, я зроблю усе можливе і неможливе також. Ти скоро закінчиш школу, і нічого страшного немає в тому, що вступ до вищого навчального закладу не надовго відкладеться: освіту можна здобути і пізніше, я сам тобі допоможу в цьому. Адже неможливо все передбачити і жити за планом, розробленим твоєю мамою. У нас буде все, повір, тільки дай мені час.Та і куди твоя мама подінеться, якщо ми доведемо їй, що спроможні на самостійне життя! Я тебе дуже прошу, не вбивай дитину...
Після довгих дебатів Віктор погодився з тим, що вирішувати все ж доведеться мені. Він пообіцяв подзвонити рівно через тиждень, коли я зроблю вибір.
Але я зробила велику помилку.. Я знову послухалася маму і вбила плід свого першого кохання...
Пройшов тиждень, другий, місяць, а Віктор не дзвонив. Я не могла повірити в те, що він мене кинув.
– От бачиш, а я попереджала тебе, що він ненадійний тип, а ти і слухати мене не хотіла, – невідомо, чому раділа моя мама.
Згодом ми дізналися, що сім»я Віктора виїхала за кордон.
Краще пізно, ніж...
Через три роки я вийшла заміж. Свого чоловіка Олександра я не любила, але поважала за хороший характер. Правда, вже дуже скоро власне цей м»який характер став причиною його алкоголізму. На той час нашій донечці Ілонці йшов другий рік. Я усіма силами боролася за збереження сім»ї, але обставини змусили мене розлучитися: Олександр і не збирався лікуватися.
Ось так я стала одинокою матір»ю. І чесно кажучи, уже була готова до того, що скоєний мною страшний вчинок дасться взнаки. Перший “дзвіночок” продзвенів, коли я взяла для Ілонки няньку. Одного разу ввечері дитя довго плакало, а потім сказало мені, що не хоче більше залишатися з нянькою.
– Ілоночко, але чому? – я була впевнена, що знайшла для доньки хорошу няньку – добру, дбайливу, із стажем та рекомендаціями.
– Мамо, у неї... у неї холодні руки!
Якби це маленьке створіння знало, що означали для мене ці слова! Холодні руки! Холодні руки – це мій вибір по відношенню до Віктора і нашої дитини, і холод мого життя без кохання, і... Я зрозуміла, що моїй донечці не вистачає тепла...
І ось дзвінок. Я не була готовою до нього, не знала, що й сказати. Та за мене відповів сам Віктор:
– Ірусю, тільки не клади трубку. Благаю! Зрозумій, що я просто не зміг подзвонити тобі тоді, не міг вибачити твого вчинку.
– А звідки ти дізнався про це? – здивувалася я.
– Як звідки? Мені тоді подзвонила твоя мама і все розповіла. Я думав, що вона дзвонить від твого імені... Власне, за моєю ініціативою відбувся від»їзд нашої сім»ї за кордон – батьки тоді зрозуміли і підтримали мене.
– То ти зараз не в нашому місті? – не змогла приховати свого розчарування.
– Якраз зараз я приїхав сюди у справах. Ірусю, мені все відомо про твоє минуле, але я не засуджую тебе. Знаєш, я став геть іншою людиною – від того юнацького максималізму не залишилося й сліду.Єдине, про що я як і колись мрію – про ту ж ідеальну сім»ю. Сім»ю... з тобою. Я неодноразово намагався будувати відносини з іншими дівчатами, але нічого не виходило. Знаєш, є така книга “Сто років самотності”? То це про мене... Це я винен у тому, що не зміг тоді відстояти наше кохання і вмовити тебе не робити того... що ти зробила. Можеш нічого не казати, та все ж... Давай не будемо повторювати нашої помилки вдруге. У нас не так багато часу...
Слухаючи його, я подумала, що стрілка компаса вперше в моєму житті повернулася у потрібну сторону. Віктор продовжував говорити, а я стояла і плакала, не вірячи, що так буває у житті. А ще відчула, як стали теплими мої завжди холодні руки...
Ангеліна ПЛОЩАНСЬКА,
Рівне.