Рівне:

Створення та просування сайтів

Із сонячного дитинства прийшло до мене відчуття рідної мови…

Суспільство 13-жов, 2005, 12:459 prov 1 530
Ім»я методиста української мови та літератури Рівненського ліцею-інтернату, активної просвітянки, заслуженого вчителя України Наталії Сосюк добре відоме не лише в нашому краю. Залюблена в рідне слово, українка-патріотка завжди проймається радощами і болями свого народу, проблемами національного духовного відродження. З нею – сьогоднішня розмова.
– Пані Наталіє, скажіть відверто: ви ведете слово впродовж життя чи воно вас?
– Мабуть, із сонячного дитинства, викупаного любистковим словом, прийшло до мене відчуття рідної мови. І повело в оці незвідані далі, у цей світ прекрасного, творчого, де разом з учнями ми відкриваємо себе і цей світ для себе… Ох, як ми звикли до буденних фраз, що українським словом лише плачемось, руйнуємо, нарікаємо на важку долю…Але наше справжнє українське слово вміє розбудовувати. Воно й сьогодні розбудовує, збирає до гурту, своїм праведним духом піднімає людину з колін, вичавлює з неї раба, вчить, як колись мріяла Ольга Кобилянська, бути орлами. Моє слово сьогодні не виполює, а культивує доброту, береже чи не найсвятіше, що залишається в нас, українців, - це совість. Хоча кожен своїм шляхом приходить до розуміння рідного слова. Хто – чекрез молитву, хто – через плач. Бог благословив моє слово українською піснею. Може, тому і бринять мої слова рідними, а не чужими барвами, дивляться соборами Олеся Гончара в душу дитини. І ця душа причащається добром і світлом або ж тремтить червоними кетягами калини на Стусових дорогах болю, щоб покаятися, щоб простити і бути прощеною. А потім… А потім набирає пригорщі Симоненкових сонячних зайчиків, матір»ю назбираних на траві, і роздає спраглим слово…
– Пані Наталіє, ви так поетично розповідаєте про рідне слово… Гадаєте, сила слова незмірна?
– Так, сила його незмірна. Дух його – невичерпальний. Ось із яким словом іти треба сьогодні до дітей. Якщо хочемо краще жити, маємо стати, передусім, патріотами держави і виховати патріота-українця, який відкине оте жалюгідне: “Маємо те, що маємо…” Ми не гідні цих слів!
– Письменник-сатирик Євген Дудар на це каже: “Не згризаймося, а єднаймося!” А ми все згризаємося, топчемо свою національну гордість, культуру… Чому це так?
– А й справді, який ще народ може так топтати власну душу, обпльовуючи пам»ять Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Сковороди, даючи торжествувати отим Бузинам-бузувірам? От вам і сила слова! Уся велич і трагедія. Бо бракує патріотизму, духовної сили. Сьогодні, як ніколи, на оголених нервах епохи важко тримати трепетне серце українського слова. Але ми – вчителі! Тому від нас, здебільшого, залежить, яким духом зуміємо пройняти дитячі душі: чи вони підуть за отими бузинами, чи будуть справді гордою нацією. І, ви знаєте, я велику надію покладаю все-таки на нашу юнь. Незважаючи на те, що нині діючі програми якоюсь мірою не відповідають потребам сьогодення, такій необхідній гуманітарній освіті, учитель, як той Каменяр, довбає цю скалу, вщент розбиваючи своє серце. Щоб не зчерствіли дитячі душі, щоб загорілися, спалює і випалює свою.
– Це важко?
– Неймовірно важко. Але коли випускниця, пишучи твір про мову, починає зі слів “Пробач, моє рідне слово, і дозволь стати перед тобою на коліна, щоб від імені нового покоління схилити на покаятті голову…”, то, повірте, на очі набігають сльози, виростають крила віри. Оце покоління! І хочеться самій творити, жити і знову іти на його величність Урок. Урок рідного слова. Щоб сказати, що Україна моя, наша Україна – не окраїна!
– Пані Наталіє, не знаю, чи ведете ви своєрідний реєстр своїх вихованців, якими гордитеся. Але знаю, що їх у вас так багато... Між вчителем рідного слова і вихованцем місточок єднання існує?
– Існує. Це вогонь в очах. Бачачи його в очох учителя, учні і собі відкривають серця і душі. Про це я пишу в своїх віршах. Я хочу, щоб мене почуло моє покоління. Нам треба молитися не за волю, не за державу, а за українство, за нашу юнь! Бо ж і досі не можемо відродитися як самобутня нація. Нам пече тавро меншовартості та одвічної покори. Пам»ятаєте Пророче: “Фенікс вилітає з попелу, зі сміття він ще ніколи не вилітав…”? Тому я вчу дітей бути гордими і сильними, не обтинати собі крила. Бо з одним навіть крилом ти нікуди не відлетиш. А для цього треба багато працювати. У нас, крім уроків літератури, рідної мови, є ще й літературна студія, де діти вчаться відчувати це слово, ним творити. Моя випускниця Ольга Касянчук стала студенткою Національного університету імені Тараса Шевченка, стипендіаткою стипендії Кабінету Міністрів, переможцем міжнародного конкурсу імені Петра Яцика, літературного конкурсу “Вірю в майбутнє твоє, Україно!” Ця дитина вважає себе патріотом держави. Вона цю державу буде виношувати в своєму сердечку, щоб щось змінити на краще… Я щиро вірю в майбутнє моєї нації, у силу слова, яке дає цю віру, окрилює дух. Пам»ятайте слова Ліни Костенко:
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку…
Я переконана, що рано чи пізно непорочний пломінь Божого промислу доторкнеться до збайдужілих душ.
Спілкувався Юрій БЕРЕЗА,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору