Рівне:

Створення та просування сайтів

ВОНА НЕ ПОЧУВАЄ СЕБЕ САМОТНЬОЮ

Суспільство 27-жов, 2005, 11:389 prov 1 308
Оптимізму і життєвій активності костопільчанки Наталії Собко можна лише позаздрити. Адже їй 82 роки, 44 з яких вона присвятила педагогічній діяльності. І незважаючи на те, що живе одна, жінка не почуває себе самотньою.
– Зранку, як тільки прокинуся, вийду у двір, загляну в квітник, порозмовляю зі своїми квіточками, – каже пані Наталія, – і заряд енергії на цілий день. Колись пропонували квартиру на поверхах, я відмовилася, і не шкодую. Хатинка “на землі” (точніше, її частина) має свої переваги. Хай невеличке, але своє подвір»я, і виноградник, і мої квіти, починаючи з ранніх підсніжників, крокусів, потім айстри, майори, чорнобривці, хризантеми. Є в мене і груша, абрикос. Хотіла якось зрізати виноград (за ним потрібен догляд, а сили вже не ті), так подруга пожурила: “Ні в якому разі”, і я спасувала – що ж, нехай росте. Буде де посидіти в затінку, та й сумувати не доведеться в турботах.
Щойно переглянувши свіжий номер газети (до речі, читає без окулярів), пані Наталія поділилася своїми думками щодо сьогоднішніх подій в Україні. Ми пройшли в дім. Одразу привернув увагу розкішний букет на столі і поруч – фото.
– Це мене привітали з Днем учителя. А це (показує знімок) – я зі своїми учнями. Їм уже за 50, – з теплотою розповідає пані Наталя. – Вирішили організувати зустріч випускників. Здзвонилися, одного навіть з Москви викликали. Згадали про мене, приїхали на таксі і забрали в заміське кафе.
Проста і приємна в спілкуванні, вона охоче розповідала про себе, згадуючи дитинство, юність, те, що пережила. А пережити їй довелось немало: голодомор, війна, особисті трагедії.
– Родом я із Хмельниччини, – продовжила пані Наталя. – Нас у сім»ї було троє. Старша сестра переїхала на південь в Миколаїв, середня осіла в Чернівецькій області. Я залишалася з батьками. Але дуже хотіла вчитися. В Кам»янець-Подільському було педагогічне училище, але туди приймали переважно інвалідів, які повернулися з війни. Якраз у 1945 році відкрили таке ж педучилище в Костополі. І я – гайда туди. Батьки плакали, не відпускали, але я вирішила їхати – і край. Прийняли мене. Важко було, скрутно, ті нелегкі часи запам»ятались надовго. Але вивчилася. Свою трудову діяльність розпочала у Борівській сільській школі, потім була базова школа при педучилищі. Працювала в початковій школі м. Костополя, а в 1962 році мене перевели в Костопільську восьмирічну школу №2, звідки і пішла на пенсію.
Пригадую той час. Скільки було переживань! Я вчила 4 клас, залишалась половина навчального року, щоб випустити цих дітей. Прийшла нова вчителька до моїх учнів, а вони не хочуть заходити в клас, приходять до мене додому і стоять під дверима. Вони плачуть і я плачу. Так продовжувалось два дні, аж поки директор школи не викликав мене і не провів переконливу бесіду, і я змушена була іти в новий клас. У мене своїх дітей не було, тому всю себе віддавала школі. Я любила дітей, вкладала в них душу і вони віддячували тим же. Коли до мене приходили першокласники, я кожному давала чистий аркуш паперу і казала, щоб кожен намалював, що вміє, написав, які букви знає, слова, цифри і т.д. Бували різні курйози. Зберігала ці листочки по 8 років, а потім показувала їм. От було потіхи. Вони й досі згадують. Окрім школи і дітей, дуже любила вишивання. Вдень часу не вистачало, то пізно ввечері сиділа і вишивала. Інколи чоловік навіть сварився, бо вранці не можна було добудитися. Але життя було цікаве, хоч і нелегке. І в особистому довелося зазнати горя. Одинадцять років прожила щасливим сімейним життям. Аж раптом чоловік тяжко захворів і через два місяці помер. Довго не могла оговтатися. Лише улюблена робота, книги, подруга, з якою і сьогодні товаришуємо, додавали сил і підтримували мене. Через 10 довгих років самотності зустріла хорошого чоловіка і вдруге вийшла заміж. Прожили ми 28 років. А тепер, ось уже 9 років, як я знову сама. Немає вже моїх сестер. Але життя продовжується. А зараз стало особливо цікавим, насиченим подіями. Книги, телевізор, квіти – мої друзі. Не забувають сусіди, учні, знайомі. І серце переповнюється радістю, що, мабуть, таки недарма прожила життя.
Галина МІНЮК,
Костопіль.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору