Рівне:

Створення та просування сайтів

Зручна жінка

Таке життя 27-жов, 2005, 12:199 prov 1 531
Сьогодні вона знову нікуди не піде. Свій єдиний вихідний принесе в жертву чеканню. Сидітиме біля телефону, чекаючи, доки він згадає про неї і набере знайомий номер. А потім вигадає сама собі тисячі причин, з яких він не зміг це зробити. Мусить же одна з них виявитись правдою...
Ірина давно вже не провінціалка. Вона молода успішна жінка, яка користується повагою колег, має досить друзів. Все її життя схоже на відлагоджений механізм – шість днів, які починаються однаково: кава з канапкою, біг до маршрутки, двадцять хвилин тисняви – і кабінет з комп»ютером та десятьма співробітниками. Тоді – цифри, дзвінки, наради у шефа, жіночі плітки за кавою, жарти колег. Короткий обід – і назад, у офісне крісло. Вечірня поїздка трамваєм “шісткою” – і вона вдома. Це “вдома” – тимчасове житло, яке здає прогресивна тітонька, яка просить звертатись до неї на “ти” і називати просто Вірою. Ввечері Віра обов»язково влаштовує допит і без того замученій Ірині, як пройшов день, чому не купила хліба дорогою, коли заплатить за цей місяць тощо. І тільки неділю вона може присвятити собі. День, який вона заслужила, Ірина зазвичай проводить на самоті, якщо така взагалі можлива у великому місті. Ірина сідає на інший, свій недільний трамвай і їде у Стрийський парк. Там вона спостерігає, як бігає дітвора, сміються закохані, гуляють статечні жіночки з чоловіками та собаками...
Але одного дня звичний хід часу змінився. Коли Ірина вперше побачила Анатолія, вона подумала, що саме такого чоловіка вона б хотіла мати. Під час засідання “круглого столу”, куди її разом з іншими колегами запросили як найкращих фахівців своєї галузі, він випромінював впевненість та бездоганність. Саме такі речі, яких не вистачало їй самій, приваблювали Ірину в людях. Його дорогий костюм і сяюча усмішка сподобались не лише їй. Вже наступного дня вся жіноча частина колективу обговорювала “шикарного” начальника фінансового відділу сусіднього управління. Ірина не докидала нічого до цих розмов, вона лише слухала і мріяла, що може, колись буде ще якась нарада, щоб вона могла знову лише подивитись у його бік.
А дочекалась більшого. Анатолій почав частенько заходити до них своєю широкою впевненою ходою, щоб передати папери – між відділами розпочалась тісна співпраця. Коли він звернув увагу на непримітну, як себе оцінювала Ірина, дівчину, вона була майже в шоці. Несподівано і дуже швидко у них почались стосунки. Близькі, потім дуже близькі... Від усього цього паморочилась голова, Ірина літала на крилах довгоочікуваного жіночого щастя – бути поряд, бути потрібною. Вона часто залишалась у холостяцькій квартирі Анатолія, щоб приготувати, випрати, довести свою жіночу потрібність у кожному куточку простору і серця. Анатолій виглядав цілком задоволеним. І от одного дня громом серед ясного неба пролунали його слова:
– Знаєш, я щось дуже звик до тебе. Мені треба побути деякий час одному.
– Як це? Що це означає? – вражено питала Ірина його і себе.
– Це означає, – несподівано жорстко сказав він, – що я прошу тебе не дзвонити і не приходити більше. Поки що.
Цифри не лізли в голову. Подруги розпитували, що сталось з відповідальною, зібраною працівницею офісу. Вона чесно намагалася виконати його прохання. Витримки вистачило на тиждень. А у вихідні, доведена майже до божевілля чеканням його дзвінка, вона зважилась і подзвонила сама. У трубці роздався жіночий сміх і кокетливе “Алло?”. Ірина не вірила. Вона думала, що помилилась номером. А коли передзвонила, почула лише короткі гудки. Зате по той бік уже не було чути очевидної зради. Телефон мовчав і наступного дня.
Минуло два місяці. Ірина майже звикала бути одна, але вона завжди знала, що їй ніколи не вдасться його позбутись остаточно. Він усе одно приходив у сни, у думки, у зруйновані мрії. Вечорами Ірині здавалось, що вона перетворюється на пульсуючий біль. Вона ненавиділа час, коли треба було повертатися з роботи, бо знала, що він знов принесе їй гіркоту марних надій на його голос. І раптом, коли Ірина збиралась у черговий раз випити снодійне і лягти у своє холодне ліжко, у пустій квартирі (Віра поїхала на дачу) задзвонив телефон. Чомусь Ірина була впевнена, що це саме він.
– Не спиш ще, мала? – звичним покровительським тоном спитав він, ніби й не було зради, розлуки, мовчання...
– Ні ще, – якимось завченими тоном сказала вона, готова розплакатись, розкричатись, але боялась, що голос зникне. І диво розпочалось. Вони знову зустрічались. Знову проводили разом вихідні. Він знову був ніжним, впевненим суперменом, який вмів подарувати троянди і запросити у дорогий ресторан.
Доки йому знову не забаглося “відпочити...” Ірина вже не соромилась своїх сліз, цього разу вона сказала йому все, що хотіла. Вона кидала йому в обличчя свої образи, сум самотніх днів покинутої жінки... Він ставав все похмурішим, і своє мовчання завершив вагомим:
– Так, мала, я стомився. Невже справді думаєш, що ти на світі одна? Люба, ми не на безлюдному острові. Щось не подобається – до побачення...
...Ірина знову сидить над телефоном. Вона оплакує своє кохання і його байдужість. Розуміючи, що весь цей час вона була лише зручною жінкою “на вихідні”. І відчуваючи, що їй знов не вистачить чогось (сили волі, своєї образи), щоб забути про нього назавжди.
Лія БЕРЕЗЕНЬ,
Радивилів.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору