ХАЙ ВАМ БУДЕ НА ПАМ»ЯТЬ СВІТЛО!..

Невблаганна доля вділила йому до болю мало. Всього 32. Ще 8 грудня 1990 року Михайло Дубов у складі групи літераторів був у Дермані. Ніщо, здавалося б, не віщувало біди. А через якихось сім тижнів, 27 січня наступного року, його не стало.
Жодної зі своїх книг він не тримав у руках. Через 2 місяці після відходу у вічність у дубенському видавництві “Наш край” побачила світ книжечка для дітей “Сонячний годинник”. Десь наприкінці року в десятій поетичній касеті “Молоді” вийшла “Вербниця”.
Третя книга “Довіра”, дбайливо впорядкована вдовою поета Галиною Дубовою, вийшла торік у рівненському письменницькому видавництві “Азалія” до 40-річчя від дня народження. Ніби й невеликий творчий ужинок, але читаєш-перечитуєш – і жодного рядка нещирого...
Перше моє знайомство з Михайлом Дубовим було заочним: 28 червня 1979 року рівненська обласна молодіжна газета “Зміна” вмістила невеличку добірку із трьох віршів – “Знайомтеся: Михайло Дубов”. А через 2 місяці я вступив на українське відділення філологічного факультету Рівненського педінституту, на якому Михайло Дубов тоді був уже третьокурсником і старостою інститутської літературної студії.
Спілкуватися з Михайлом Дубовим було легко й приємно. Небагатослівний, він більше слухав, ніж говорив. Проте завжди мав свою думку, міг дати слушну пораду, підтримати і розраяти. Не любив неправди й нещирості. Якось у педінституті з нього хотіли “вибити” вірш на замовлення – очевидно, до чергової червоної радянської дати в календарі. “Моя Муза не терпить насильства”, – заявив завжди тихий і спокійний студент, а потім мав проблеми із складанням іспиту (викладач зводив порахунки).
Цікавим і насиченим було наше студентське життя: планували і випускали студійську стінну газету “Берізка”, виступали в рівненських школах із читанням власних віршів, їздили на літературні зустрічі в Дубно, Острог, Корець, Березне та інші райцентри. Навесні 1990 року Михайло Дубов, рятуючи сім»ю від радіаційного лиха, переїхав до Рівного. За дорученням обласної організації Спілки письменників очолив літоб»єднання. А коли в місті з»явилася перша демократична газета “Рівне”, пішов туди працювати. Та дні уже добігали до кінця...
Дорогий мій побратиме! Між нами ніколи не було незгод чи непорозумінь. Але... вибач. Ти вже в Рівному запрошував мене в гості – я не знайшов часу забігти. А найбільше прости за те, що твій відхід став для мене такою страшною несподіванкою...
Анатолій КИРИЛОВЕЦЬ,
Острог.