ДИТИНКО, ПРОБАЧ МЕНІ…

Блукаю сквером. Ось маленька дівчинка в рожевому платтячку дзвінко сміється і весь час намагається втекти від мами. Ось інша крихітка вчиться ходити. Маленькі ніженьки так невпевнено, обережно стають на землю, дівчинка боїться, але мама ніжно тримає її, не даючи дитині впасти.
Хлопчик, років трьох, ганяє голубів…Не знаю, чи усвідомлюють мами, які ж вони щасливі. Яке безмежне щастя тримати за ручку власне дитя, бачити його перший крок, чути перші слова, цілувати ніжні щічки, що пахнуть щастям.
Моєму синові або донечці було б уже чотири. Якби не той вівторок, коли я зробила аборт. Обрала не своє дитя, а безпеку – від людського осуду, нерозуміння. Небажана вагітність… така бажана тепер, але неможлива…
Чому ти не зупинив мене тоді, лікарю в білому халаті?
Дитинко, пробач мені…
Тамара С.,
Сарненський р-н