Люблю дружину священника

Ми познайомились, коли навчалися в одному й тому ж університеті, у паралельних групах. Під час занять шляхи наші майже не перехрещувались, зате коли зустрілись під час практики, вона, Іринка, запала в душу відразу. Потім ми скрізь були разом. Три роки, думаю, – достатній час, щоб пізнати людину, зріднитись з нею душами і почати думати про спільне майбутнє. Тим більше, що нарізно нас уже ніхто із знайомих не уявляв. Не уявляв і я свого життя без цієї дівчини. Переконаний був, що і вона теж...
Іринка – єдина донька у дуже набожній сім»ї, тож і виховувалася відповідно. Сам я теж людина віруюча, але мене не привчили аж так ревно дотримуватися усіх релігійних правил і традицій. Для неї, наприклад, щонедільне відвідування церкви було непорушним законом, я ж запросто міг собі дозволити у вихідний виспатися досхочу, бо за тиждень дуже втомлювався – доводилося і вчитись, і підпрацьовувати. Через подібне у нас не раз виникали дрібні суперечки і непорозуміння. Думаю, вона образилася на мене і тоді, коли, пообіцявши приїхати до неї під час молодіжних виступів, не виконав обіцянку, бо перешкодило щось на роботі. Якби ж то знав, що саме там Іра зустріне того, хто забере її у мене назавжди. А той відразу почав постійно приїжджати до Рівного, і я дізнався, що Ірина ходить на побачення вже не тільки до мене, а й до нього, студента духовної семінарії. А буквально через кілька тижнів після їхньої першої зустрічі він приїхав просити у батьків її руки, бо мав висвячуватись.
Звісткою про весілля мене “діставали” довго, бо ж усі наші спільні знайомі, дізнавшись, що Іра збирається заміж, і уявити собі не могли, що не за мене. Не буду розпускати нюні і переповідати, як важко мені було. Але що ж було робити, коли вона так вирішила – насильно ж милим не будеш? Ледь трохи заспокоївся, як вона знову мене шокувала. Підготовка до весілля, знав, йшла уже повним ходом, як раптом Ірина приходить і каже, що дає мені тиждень часу на рішення, і якщо погоджусь, то нареченим буду все-таки я. З одного боку, я аж ніяк не хотів втратити кохану, з іншого – відчував двозначність її ставлення, до того ж вдома у мене обставини склалися якраз так, що ні про яке весілля через тиждень і мови не могло бути. Після чергової безсонної ночі (якраз минав той тиждень) я вирішив все-таки будь-що переконати Ірину не виходити заміж за іншого, а якихось кілька місяців зачекати на мене. Вона усе вислухала і... наступного дня прийшла на пари уже із заручальним перснем на пальці.
Видно, батьки її все-таки переконали. Що ж, по-своєму вони були праві, бо відразу вирішилось чимало важливих проблем. Я на квартиру й машину ще довго заробляв би, а з ним вона все це отримала майже відразу після весілля. Через рік у них народився син, і я примусив себе назавжди викреслити Ірину із свого життя. Якось лише одного разу зустрілися на дні народження у студентських друзів. Лізти в душу їй не хотілося, та й можливості для відвертої розмови не було – вона приїхала з чоловіком – але я і так встиг зрозуміти, що у шлюбі своєму вона нещаслива. А нещодавно переконався в цьому остаточно, зустрівши її найближчу подругу. Та не втрималася і розповіла: Іринка телефонувала їй і зізналася, що дуже шкодує про своє заміжжя і що хотіла б побачитись зі мною. Мені ті слова були, як ніж у серце, і я після неї, хоч уже не один рік минув, так і не можу нікого покохати. От тільки навіщо нам зустрічатись тепер? Щоб одне одному сіль на рани сипати? У неї – сім»я, дитина. А я... Я все ще, напевне, продовжую її кохати, от тільки назад нічого не повернеш. І написав я про нашу історію швидше для інших – щоб цінували, що мають. Щоб були наполегливішими у боротьбі за своє щастя. Ми з Іринкою не зуміли.
Микола С.,
Рівне.