Наставник-Чоловік-Коханець

Тебе вже немає, але ти назавжди залишишся в моєму житті, я не перестану дякувати небесам, що послали мені тебе.
Йшов 1986 рік, це був мій рік: я закінчила школу, вступила в інститут, нові друзі, нове життя і плани на романтичне майбутнє. Якось, наприкінці вересня, я і моя подруга йшли додому, подружці треба було зателефонувати, але, як завжди, у кишені не виявилося нещасних двох копійок, і ми взялися “стрі-ляти” монетки в перехожих. Біля одного з телефонних автоматів стояв повненький чоловік, на вигляд близько сорока років, з яскравою кавказькою зовнішністю. Моя подруга підійшла до нього і попросила монет. Як вона потім розповідала, він дуже хитро подивився на неї і запитав: “А ти мені що?”. Вона розгубилася, і, попросивши вибачення, збиралася було відійти від нього, але він зупинив і запропонував за дві копійки віддати йому “Довгу, руду подружку”. От так і відбулася угода, копійки перекочували до моєї подруги, а мене підвели до “доброго дяденьке”. Так ми і познайомилися, дивний союз за дві копійки: дві абсолютно різні людини з різницею у віці в двадцять два роки. Руда бестія і хитрий вірмен.
Спочатку він був наставником у житті, потім став учителем у ліжку. Терплячим, умілим, наполегливим. Він відчинив мені двері у світ виняткових сексуальних пристрастей, навчив не тільки одержувати, але і дарувати, насолоду, він зробив з мене жінку. Звичайно, робив усе це не для мене, а для себе, щоб йому було зручно і затишно, але в підсумку вигравали обидві сторони. Не знаю, як би склалося моє життя без цієї людини.
Він не забороняв зустрічатися з однолітками, завжди дуже цікавився моїм життям, він і вибрав із усіх шанувальників мені чоловіка, за що великий йому уклін. Він наставляв і учив дипломатії сімейних відносин, він був для мене УСІМ. Ми були разом майже п»ятнадцять років, і за цей час ніхто з нас не торкнувся теми кохання.
У переддень 2002 року я чекала його повернення з чергової поїздки за кордон. Тоді я дуже хотіла отримати в подарунок кришталевого єдинорога і знала, що він його привезе. Я бігала навколо плити, готуючи усяку смакоту, думала, як кинуся йому назустріч, як смачно поцілую в губи, як піднесу йому свій подарунок...
Він затримувався, його водій телефонував годину тому і повідомив, що його літак приземлився. Але вже пройшла ціла година! Я дзвонила на мобільний моєму вірмену і водію, але вони були недоступні. Потім зазвучав дзвінок мого телефону, і холодний жіночий голос у трубці запитав: “Ким ви доводитеся такому-то пану?” Дивне питання, за стільки років я навіть не намагалася визначити свій статус у його житті, і не знайшлася, що відповісти. На тім кінці проводу замовкли. Хвилина тиші сказала усе. Важко передати мої почуття, коли знову пролунав дзвінок — я вже усе знала.
Той же холодний, але вже трішки тепліший жіночий голос сказав:
— Я не знаю, ким ви доводитеся йому, але в його телефоні ви під ім»ям “Моя любов”, я маю повідомити, щоб ви не чекали цього чоловіка: він помер.
І знову тиша. Я тільки прошепотіла: “спасибі”, не знаю, чи була я почута, але все одно — спасибі.
Чому за життя ми мовчимо? Чому намагаємося сховати свої почуття? Чому тільки після втрати коханого розуміємо, як сильно любили і якими дурнями були, що мовчали. Чому?
Я вмерла тоді разом з ним, щось лопнуло усередині і нестерпно заболіла. Я не плакала і не сміялася майже рік. Я була одружена і мала дитину, я не могла відкрито оплакувати людину, котра створила мене і мою родину, я плакала мовчки, усередині себе. Звичайно, усі помітили, що я змінилася, але і час був важкий, доводилося багато працювати і створювати свій бізнес, тільки тепер я була одна, без його підтримки.
Час не лікує, він лише притуплює біль, але до кінця рани не зцілює. Я не оплакую його, як раніше, біль переродився в почуття самотності, і з цим я живу. Звичайно, усе заспокоїлося, і я знову стала веселою й артистичною, улюбленицею друзів і затійницею на усіх святах, тільки там, усередині, є порожнеча, що і досі не заповнена, але, думаю, що усе — ще попереду....
Людмила СВІТЛИЧНА,
Рівне.