Втрата

У сім»ї Людмили, на перший погляд, все “на вищому рівні”, тобто якнайкраще. У всякому випадку, перед сторонньою людиною, котра загляне випадково в дім, постане звичайна буденна картина. Старша дочка готує уроки, молодша грається в ляльки. Мати заклопотано метушиться на кухні, а батько п»ятий раз переглядає місцеві газети. Живуть, правда, тіснувато – в однокімнатній квартирі, і перспектив – ніяких. Немає лише одного члена сім»ї – найстаршої дитини – сина Володі.
Із першим чоловіком Людмила Борисівна розлучилась давно, ще до народження сина. А через вісім років вийшла заміж вдруге. Навчання у тодішньому Рівненському педагогічному інституті не давало їй можливості приділяти максимум уваги сину. І Володя жив у бабусі Галини Василівни у райцентрі сусідньої області і став називати бабусю мамою…
…Йшли роки. Позаду перший дзвінок у школі, перший урок, перший клас. І ось Галина отримала від дочки листа, що дихав радістю та оптимізмом, у ньому Людмила повідомляла, що зустріла хорошу людину, і пропонувала бабусі з онуком переїхати у Рівне на постійне місце проживання.
Відбувся міжміський обмін. І тут Людмила дала зрозуміти матері, що вони разом жити не зможуть: надто різні характери!
Відшуміло весілля. Чоловік Людмили без передмови розділив сім»ю на “свою” і “чужу”. Чужими, не важко здогадатися, виявилися Галина і Володя.
А причина виклику матері і сина в Рівне була проста. Сусіди, знайомі, колеги по роботі знали, що у Людмили є син. Вона боялася, що її можуть не зрозуміти: син з бабусею живе в одному місті, а мати з батьком — в іншому. Знайшлася і причина окремого проживання сім»ї: квартира однокімнатна, місця мало, нехай син тимчасово поживе у бабусі. Правда, “тимчасово” тривало аж десять років!
…Володя вчився, а на канікулах підробляв, де можна було заробити якусь копійку.
Сімдесятип»ятирічна Галина теж не сиділа, склавши руки, знаходила можливість роздобути дещицю. Внук майже повністю знаходився на її утриманні, і пенсії не вистачало. Після закінчення школи Володя пішов працювати в одну з будівельних організацій, потім — служба в армії, щасливе і радісне повернення додому.
А у Людмили підро-стали дочки, і вона все частіше замислювалася про їхнє майбутнє — яка мати не бажає щастя своїй дитині! Володя був прописаний у матері і, відповідно, мав право на житлову площу у новій квартирі, яку сподівався отримати, на рівні з іншими членами сім»ї. Це не влаштовувало Людмилу з багатьох причин. Головна із яких – а раптом він одружиться?! Що ж робити? “Ось якби він був одруженим зараз,” – підказала подруга. План народився раптово: “Володя одружується, прописує дружину, ми отримуємо трьохкімнатну квартиру, а молодята – нашу однокімнатну.” Уявивши все це у потрібному варіанті і присмачивши словами про материнську безмежну любов, Людмила порадила сину одружуватися. І чим скоріше, тим краще.
Володя не палав бажанням жити з матір»ю та вітчимом. Але наспіх одружуватися також не хотілось. Та мати наполягала, квапила. Почалася погоня за нареченими. Варіантів було декілька, але серцю не накажеш, навіть якщо йдеться про квартиру…
…У телефонній будці свистів вітер. Від цього гудки здавалися ще протяжнішими і сумнішими.
— Добрий день, мамо!
— Добрий день! Ну що, знайшов? — Володя відса-хнувся від трубки. Невже їм більше немає про що говорити?
— Це ж не річ, мамо! — закричав він, зриваючи голос. Потім спокійно додав:
— Вибач, але я нашвидкоруч одружува-тися не буду.
— Що ж, тоді живи на вулиці, якщо тебе це більше влаштовує… — у трубці зазвучали короткі гудки. На якусь мить Володі перехопило подих…
…Відтоді минуло більше п»ятнадцяти років. Володя одружився, як кажуть, по любові, вдвох із Оксаною виховують синів – близнюків. Галину давно поховали, але Володя часто думає про життя, про бабусю і, звичайно, про матір, яка стала йому чужою. Завжди було боляче при згадці, що ще не народившись, втратив батька, потім – матір. Можливо, не в тій “квартирній” ситуації, а значно раніше… Чи взагалі її у нього ніколи не було?!
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.