ЗУСТРІВ ДОЛЮ НА ОПЕРАЦІЙНОМУ СТОЛІ

За його плечима — 54 роки лікарської практики, 61 запатентований винахід, а ще — сотні операцій, безліч хворих і потребуючих негайної медичної допомоги. Здавалося б, з таким багажем у неповних 80 років можна уже було б спокійно відійти від лікарської діяльності і спочити на пенсії. Але ж ні, Михайло Мороз не з тих, хто сидять, склавши руки. Він і сьогодні віддає свої знання і вміння на користь людям, працюючи лікарем-урологом у Рівненській обласній лікарні.
ВІН НЕ МРІЯВ
СТАТИ ЛІКАРЕМ
Він не марив медициною, не мріяв стати лікарем у дитинстві, не рятував хворих тварин, проте присвятив лікарській справі практично усе своє життя. Бо так склалися обставини. Народився Михайло Мороз в Тернопільській області, на межі з Івано-Франківщиною. І коли закінчив десятий клас, вибір перед ним постав невеликий: або медичний інститут, або педагогічний, або… іти зав’язувати коням хвости у колгосп. Юнак, не довго розмірковуючи, обрав перше. Так і став студентом Івано-Франківського медінституту. Старанно відучився, а там почали розподіляти на роботу. Довго комісія міркувала-сперечалася, куди б краще направити здібного студента. Спочатку думали „заслати” у Дубровицю, втім, присутній на розподілі головний лікар Рівненської міської лікарні Микола Пирогов наполіг, аби Михайла направили у його медичний заклад.
— Пригадується, тоді в анкеті під час прийому на роботу ще було запитання: „Чи були в білих?”, — сміючись, згадує давно минулі події Михайло Мороз.
Ось так і опинився молодий спеціаліст у Рівненській міській лікарні. І відтоді пішло: історії хвороб, записи, асистування під час операцій, пацієнти. Не пройшло і кількох тижнів роботи, як пану Морозу самому довелося взяти до рук скальпеля. Тоді, пригадує лікар, одночасно відбувалося дві операції. За одним столом оперував завідуючий відділенням Мефодій Раєвський, якому і допомагав Михайло, а за другим працювали інші лікарі. Раптом у них виникли якісь проблеми і вони покликали на допомогу завідуючого відділенням. Той, покинувши свого хворого і не залишивши вказівок асистентам, поспішив виручати колег. Михайлу Морозу не залишилось нічого, окрім взяти справу у свої руки.
— То була операція з видалення грижі, — згадує лікар. — Я добре знав, як вона робиться, тому без остраху продовжив. Адже розумів, що втрачати час не можна. Лише потім прийшло усвідомлення, що взявся за справу без дозволу, по суті, самочинно. У якийсь момент відчув позаду себе дихання. Обернувся і побачив заступника головного лікаря хірургічної служби пана Лесняка, він ствердно кивнув головою. Тоді я полегшено видихнув і вдало закінчив операцію.
Перший самостійний крок було зроблено, а за ним послідували наступні. Так відпрацювавши три роки за направленням у міській, Михайло Мороз продовжив свою практику у Рівненській обласній лікарні.
ЦЕ ВИ ОПЕРУВАЛИ
МОЮ ДОНЬКУ?
Саме лікарня стала місцем зустрічі пана Михайла зі своєю долею. Зі своєю майбутньою дружиною Лідою він познайомився, коли та… лежала на операційному столі! Дівчину у медичний заклад привезла її тітка. Потрібно було терміново оперувати — вирізати апендицит, що і зробив Михайло Мороз. А вранці відвідати Ліду приїхала її мама.
— Це ви оперували мою доньку? А що, більше не було кому? — дивлячись на зовсім молодого на вигляд лікаря, дивувалась мати.
Тепер лікар зізнається, що побачив у Ліді щось таке, чого не бачив раніше у жодній зі знайомих дівчат. Потім, приїхавши до Львова, де дівчина навчалася, знайшов її, запросив на побачення й у 1956 році молоді люди одружилися. Виховали двох дочок, а нині іще тішаться й онучкою. Жалкує пан Михайло про єдине — не захотіла жодна із його кровинок піти батьківськими стопами.
ЗА СПИНОЮ —
61 ВИНАХІД
Сьогодні про Михайла Мороза ми можемо говорити не тільки як про висококласного лікаря, а й як про винахідника. Він не лише добре виконував свою роботу, а й шукав шляхи та методи для її вдосконалення. Так, за своє життя він розробив 50 медичних інструментів з урології та нефректомії та 11 способів зав’язування вузлів. Всі вони запатентовані, а пан Михайло має на них авторські права.
Одного разу, коли лікар відпочивав у Болгарії, запропонував там прочитати кілька лекцій з урології. Заодно продемонстрував деякі свої інструменти. Місцеві спеціалісти відразу ж зацікавилися деякими з них і запропонували чималі гроші. Проте отримали відмову.
— Річ у тому, — пояснює Михайло Мороз, — що я в той час уже добре був обізнаний у законах і знав, що не маю права ні продавати, ні дарувати інструменти. Незадовго до цього саме з такої ж причини позбавилася роботи одна моя колега. Збираючись летіти до Америки, вона планувала подарувати своїм заокеанським колегам судинозшиваючий інструмент. За цю необачність і поплатилася місцем роботи.
Не покидає улюблену справу Михайло Мороз і до сьогодні. Проте, з огляду на роки, оперує уже рідко, а більше консультує своїх молодших і менш досвідчених колег. Водночас, до нього не перестають звертатися люди, які уже практично втратили надію. Так наприклад, два роки тому пан Михайло провів успішну операцію жінці, яка тричі лягала під ніж у Києві в інституті урології. Але щоразу виникали рецидиви хвороби. Він зміг їй допомогти, як, у принципі, і більшості своїх пацієнтів.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.