Чи потрібні українцям дві державні мови?

Мільйони українців напередодні чергових президентських чи парламентських виборів вже вкотре стають свідками розігрування мовного питання в Україні. Знову і знову перед українським народом постає дилема вибору, скільки повинно бути державних мов: одна чи дві?
Ми вам обіцяємо дві державні мови, а після виборів забудемо навіть про українську
Спекулюючи на трагічних історичних обставинах, які склалися внаслідок багатовікового приниження рідної мови українців, насильного ополячування та русифікації українського населення, окремі політичні партії постійно в засобах масової інформації, у виступах своїх представників перед населенням нав»язують людям дискусію про введення другої державної мови, а саме російської, всупереч здоровому глузду та вимогам Конституції України. Систематично з трибуни Верховної Ради України звучать виступи російською мовою. Дивно, що такі патріоти України, як лідер комуністів Петро Симоненко, один із лідерів блоку «Не так!» Нестор Шуфрич та інші їм подібні періодично виступають у парламенті то українською, то російською мовою. Адже названі політики володіють державною мовою, але своє прагнення ввести другу державну мову доводять до абсурду. Складається враження, що вони розуміють дві державні мови так, що засідання парламенту ведуться почергово через день то однією, то іншою мовою. Дивно, що не робить зауважень таким депутатам і спікер парламенту Володимир Литвин. Очевидно, що давно слід ввести в регламент парламенту вимогу озвучувати виступи в найвищому законодавчому органі України лише державною мовою.
Йдеш у політику — досконало оволодій державною мовою
Вважаю, якщо людина доросла до рівня державного діяча того чи іншого рангу, вона повинна раз і назавжди запам»ятати, що найперший її обов»язок — досконало володіти мовою держави, яка її зростила і вивела на чільні позиції в країні. Питання повинно ставитися таким чином: якщо парламентарій або керівник того чи іншого рівня неспроможний або не бажає оволодіти державною мовою, то нічого йому робити на державній посаді або ж нехай сидить і ночами вчить мову. Так заведено в усіх країнах, які в нас прийнято називати цивілізованими. Особливо це стосується молодих людей, які вирішили працювати на державній службі. Перш за все молодій людині, котра бере участь у конкурсі на заміщення тієї чи іншої посади, слід запропонувати написати диктант з української мови. А далі, якщо майбутній претендент справився із завданням, дивитися на інші кваліфікаційні вимоги.
Чи справді так важко вивчити українську?
Тепер кілька слів про те, чи насправді така важка для вивчення українська мова. Практика свідчить протилежне: кожна грамотна людина, яка проживає в країні, де абсолютна більшість громадян вважає рідною мову українську, спроможна цією мовою оволодіти. Згадаймо, скільки партноменклатурників раптом різко заговорили українською в 1991 році, прагнучи залишитись на керівних посадах, як швидко згадав про своє володіння українською мовою екс-президент України Леонід Кучма. І таких прикладів безліч. Слід домогтися лише одного: безумовного виконання в Україні «Закону про мову».
Про те, що слов»янина можна навчити іншої слов»янської мови, якщо цього вимагають певні обставини, свідчить факт з моєї особистої педагогічної практики. У 80-х роках минулого століття я працював директором Великовербченської школи на Сарненщині і викладав російську мову та літературу. Навчався в школі хлопчина, м»яко кажучи, невисоких здібностей. На уроках його ніяк не можна було змусити відповідати російською мовою, і заробляв він свою маленьку «трійку», відповідаючи майже повністю українською мовою. Пройшов певний час, і хлопець пішов служити в армію. Через півроку командування частини, яка дислокувалася у Бердичеві, надало юнакові короткотермінову відпустку. І яким же було моє здивування, коли хлопець при зустрічі зі мною привітався і заговорив російською мовою. Я привітався українською зі своїм колишнім учнем і сказав: «Спасибі твоєму прапорщику, він виявився набагато кращим педагогом за мене». Відбувалося це ще за компартійних часів, але висновок напрошується один — нашим можновладцям, які ніяк не бажають спілкуватися державною мовою, не вистачає якраз такого прапорщика, який навчив мого вихованця за півроку російської мови краще, ніж я, дипломований фахівець, за сім років.
Проблема не в мовному середовищі, а у вихованні та патріотизмі
Не хочу, щоб мене вважали русофобом, адже за фахом я сам є російським філологом. Майже сорок років викладала російську мову і літературу в школах Володимирецького району моя нині покійна мати. Але питання про те, яка мова для нас є рідною, ніколи не ставилось. Ми — українці. І цим все сказано. Не україномовні, не російськомовні, не іншомовні, а українці. Я пишаюся тим, що моя сестра і її чоловік, які були військовослужбовцями російської армії і вже більше тридцяти років проживають у Приморському краї Росії, ніколи не забували рідної мови, та й їхні донька і внучка, ніколи не живши на території України, вільно розмовляють українською і одночасно поважають і володіють державною мовою Росії. Отже, вважаю, що питання заключається не в мовному середовищі, в якому проживає людина, а, перш за все, у вихованні і патріотизмі.
На мою думку, російську мову потрібно вивчати в школах України як предмет, виділити на неї програмні години в необхідному обсязі, адже це є мова сусідньої великої держави. У нас багато спільного з російським народом, але ми також є велика суверенна держава і державна мова у нас повинна бути одна: українська. Ми не повинні забувати про суспільно-моральну гідність, про те, що викликає і підтримує загальну повагу, почуття гордості, бо без цього ніколи не матимем власної гідності і самоповаги.
Вчитись — ніколи не пізно
Я вважаю, що заслуговують поваги люди, які в свій час не змогли з тих чи інших причин досконало вивчити українську мову, але навіть будучи в солідному віці, не соромляться оволодівати нею зараз. Для прикладу хочу назвати діючого Рівненського міського голову Віктора Чайку. Так, він пізно почав вивчати українську мову, так, ще чимало мовних огріхів є в його висловлюваннях, але досвідчений господарник не соромиться мови своєї держави і прагне нею оволодіти на необхідному рівні. І віриться, що пану Віктору це з часом вдасться. Заслуговує шани всесвітньо відомий боксер Віталій Кличко, який взагалі останні десять років перебував у Німеччині та США, він вільно володіє німецькою та англійською мовами, а зараз наполегливо вдосконалює знання української. Це патріоти нашої держави, і вони ніде не заявляють, що їм потрібна друга державна мова.
Анна Ахметова чи Анна Ахматова?
Разом з тим соромно стає, коли питання двох державних мов піднімає такий «поліглот», як лідер «Партії регіонів» сумнозвісний «проффесор» Віктор Янукович, який у одному зі своїх недавніх виступів, агітуючи за другу державну мову, сказав про свою гордість за велику російську поетесу Анну АХМЕТОВУ ( напрошується питання: чи не родичка вона ще одного з лідерів «Партії регіонів»). Адже навряд чи Віктор Янукович і з ним багато інших «знавців» державних мов знають, що видатна російська поетеса Анна Горенко, уродженка міста Одеси, ніколи не брала псевдоніма Ахметова, а створювала свої чудові поезії під прізвищем Ахматова. Не відомо, мабуть, пану Віктору і те, що навчалася вона у Києві на юридичному факультеті Вищих жіночих курсів і досконало володіла українською мовою, про що свідчить переклад нею на схилі років у 1958 році найкращої ліричної збірки класика української літератури Івана Франка «Зів»яле листя». Хоча й проживала поетеса на цей час близько 60 років на теренах Росії.
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову
Геніальна поетеса, гордість української нації Ліна Костенко сказала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”. Звідси випливає, що тим, у кого відібрало мову, і тим, хто хоче цю мову відібрати у свого ж народу, нічого робити в нашій політиці. І не потрібно на кожному кроці говорити про патріотизм, не усвідомивши, що велика нація повинна мати єдину державну мову — мову свого народу, а її представники, дай Бог, нехай володіють і десятками мов.
Віктор ШЕРШЕНЬ,
Сарни.