Український парагваєць чи парагвайський українець?

Олексій Романюк-Христюк, уродженець міста Енкарнасьйон у Парагваї вперше ступив на батьківську землю у 55-річному віці. У 1994 році він приїхав у гості до великої, дружної і гостинної родини Романюків у Млинівський район.
Батьки пана Олексія — уродженці уже зниклого із карти України колись мальовничого села Гори, у 30-ті роки минулого століття подалися за океан у пошуках щастя. Доля спровадила у південноамериканський Парагвай. Набідувалися емігранти, що ні пером описати, ні словом сказати. Підтримували одне одного в українській громаді, а ще виснажлива праця на чужині відволікала від важких дум про край рідний і родину. У 1939 році у Романюків-Христюків народився син. Не мудрувало подружжя із вибором імені і нарекло його звичним національним — Олексій.
Минали роки за роками, хлопчина підростав. Вивчив українську мову, бо ж у сім’ї спілкувалися переважно нею. В українській колонії не всі розуміли по-іспанськи. У школі Олексійко оволодів іспанською, а в армії навчився розмовляти на гуарані — мові іспанського племені, із якого переважно рекрутують новобранців. Після служби в армії Олексій Романюк-Христюк переїхав у Буенос-Айрес в Аргентину до брата Бенедикта, котрий там уже обжився. Спочатку працював на заводі, а згодом, як кажуть у нас, «розкрутився» і став власником невеликого підприємства, де виготовляли акумулятори. Одружився, але лелека чомусь так і не завітав у оселю подружжя Романюків-Христюків. Відтак, все частіше подумки линув у батьківський край, де ніколи не був, але, здавалося, усе знав з розповідей тата і мами.
У 1994 році Олексій Романюк-Христюк вперше ступив на землю, яку батьки залишили більш як півстоліття тому. Хвилювався, нервувався. Але гармонію у душі і серці відновила щира українська родина Романюків із Малих Дорогостаїв та інші гілки родоводу. Три місяці гостював Олексій у двоюрідного брата Миколи. Тут поважний чоловік і закохався до нестями...
Якраз оце світле почуття спонукало пана Олексія невдовзі знову зі спекотного Буенос-Айреса мандрувати в Україну. Цього разу із пожитками, бо ж їхав не в гостину, а на постійне місце проживання, де, здавалося, збудуться найзаповітніші мрії і знайде сімейне щастя...
Не судилося. Після семи років подружнього життя корабель потрапив на рифи непорозумінь. Одне слово, український аргентинець опинився біля розбитого корита. Після вагань, нервових штормів, мабуть, за всі образи та добру душу доля звела з людиною, Із котрою відчув радість сімейного буття, пізнав родинний спокій і затишок. Саме у парі із Євгенією Рудюк із Добрятина пан Олексій відчув, що бувають миті подружньої ідилії, коли хочеться творити добро, подарувати любій жінці усі квіти землі, чимало із яких вирощує на власному обійсті. Не секрет, що чимало односельчанок та й представниць жіночого царства заздрили Євгенії, бо такого високого, статного, розумного, майстровитого чоловіка не одна із них виплекала у своїй уяві.
Доля для зразкової сім’ї звела пана Олексія і його чарівницю Євгенію.
Два роки тому Олексій Романюк-Христюк отримав паспорт громадянина України. Під час минулої президентської кампанії тричі голосував за Віктора Ющенка.
— А чому саме за нього? — цікавлюсь у чоловіка.
— Бо він наведе порядок у державі, — такою була відповідь добрятинця.
Під час розмови з Олексієм почув чимало цікавих суджень про наше життя: він не любить телесеріалів, засуджує участь українських миротворців в іракській кампанії, не сприймає тотального пияцтва в селах...
За час перебування в Україні до нього телефонували з Парагваю та Аргентини брати Бенедикт і Ростислав, сестра Рая, племінник Карлос.
Втім, нині у Олексія Романюка-Христюка життєве випробування. У Південну Америку кличе племінник — власник заводу з виробництва джерельної води. Хоче мати біля себе рідну і надійну людину. Та й колишня дружина в Аргентині не може продати хату, бо для вирішення цієї юридичної процедури необхідна присутність пана Олексія.
Власне, доля цієї людини на зламі багатьох життєвих клопотів. І рідню хочеться побачити, і з Євгенією не хоче розлучатися, бо вважає, що з нею найліпше. Втім, їм обом згладжувати оті гострі кути. Очевидно, їм нині настільки душевно комфортно, що дай, Боже, такої ідилії всім співвітчизникам. Невідомо, як ляже карта їхньої долі. Може, з часом придбають ошатну оселю в Берегах і там доживатимуть віку. Принаймні, про це якось обмовився пан Олексій. Хто зна... Я ж зі щемом у серці оцінив бажання добрятинця бути похованим біля батьків у Парагваї...
А нещодавно Олексій Романюк відправився у Парагвай до рідні. І вже з Південної Америки громадянин України телефонує у Добрятин. Як і скільки триватимуть оті міждержавні розмови? Мабуть, відповідь на це запитання дасть час…
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.