За банальним сценарієм

На перехрестях

Оксані можна дати і тридцять п’ять, і сорок п’ять. Очевидно, все залежить від її особистого настрою і кількості на обличчі продукції косметичної промисловості. А взагалі вона належить до брюнеток із різкими рисами обличчя, які здатні творити із зовнішністю чудеса. Одне враження ця жінка справляє, коли впевнена в собі, зібрана, спокійна, а зовсім інше, коли життєвими обставинами притиснута до стіни, розгублена. — Ні, — заперечила Оксана найближчій подрузі Раїсі. — Я здорова. І з дітьми все гаразд. Просто у мене пропало бажання жити на білому світі...

Звичайно, наївніше вже не вигадаєш. Жила-була жінка, перебувала у більш-менш стабільному шлюбі, народила двох дітей і раптом... Чоловік, правда, частенько заглядав у чарчину, а хто з них тепер туди не заглядає? На його заробітки Оксана не зважала, бо сама почувалася повністю забезпеченою: вчителювала на півтори ставки. Нову квартиру якраз всигли одержати ще до руйнації Союзу. За дачу вважається батьківська хата у приміському селі. Одне слово, становище було краще, ніж у багатьох співвітчизників. Що ще треба?! А, виявляється, не хочеться жити... Хоча на таку дивну поведінку, як розуміє Раїса, є досить поважна причина. Був в житті Оксани період, коли вона чорною ненавистю ненавиділа всіх чоловіків поголовно. Зі страшною огидою цідила крізь зуби: — Воно, непотріб, думає, що жінки за нього заміж виходять, щоб щоденно нюхати його гнилий алкогольний перегар, прати смердючі кальсони і їсти варити! Але згодом цей вражаючий наповал цинізм десь подівся, немов тихо і непомітно розвіявся. Гнів змінився на милість. Разючої зміни у поведінці Оксани не можна було не побачити. Оксана літала з блискучими очима, щаслива, натхненно працювала, легко справлялася з багатьма домашніми клопотами. А найближчій подрузі зізналась якось,що вона ... закохалася по-справжньому. І незабаром вони з Андрієм назавжди будуть разом. Правда, Андрій був одружений, але цей прикрий недолік обіцяв виправити у недалекому майбутньому. Його сину вже виповнилося вісімнадцять років, а стосунки з дружиною — гірше не буває. Власне, вона Андрія й за людину не вважає, а тому чоловік час від часу й топив свій відчай в алкогольних напоях. Доки не зустрів Оксану. Тоді він змінився до кращого, немов прозрів, побачив сенс і мету життя. Але врешті їхні палкі почуття зазнали краху, хоча причина банальна до втрати пульсу, якщо щиро вірити Андрієві. — Він сказав мені, що більше зустрічатися не будемо, — пояснювала Оксана Раїсі, нервово прикурюючи одну цигарку за іншою. — Просторікував, що не може залишити дружину, з якою прожив двадцять років, що син не зрозуміє такого вчинку. І взагалі, його мати категорично проти того, щоб він зв’язувався зі мною. Дивно, думалося Раїсі, що 45-річний чоловік не може самостійно вирішувати свою долю і будувати особисте життя, якщо рідна ненька цього не схвалює. Бо, власне, Раїсі не доводилося у житті зустрічати такого чоловіка, який, ставши на ноги і викинувши з рота соску, у всьому беззаперечно підкорявся мамусі... — Він буквально змусив мене розлучитися з чоловіком, — трагічним голосом продовжувала Оксана. — Ледь не насильно повів мене в суд, щоб я подала заяву на розірвання шлюбу. З чоловіком живемо в одній квартирі. Тільки пити став більше і скандалити. А взагалі нічого доброго... Раїса ніяк не могла збагнути ситуації: як можна витягнути жінку із сім’ї, а потім сказати, що передумав, висуваючи наївні причини. Інакше кажучи, прикидатися невинним немовлятком. До того ж, вона чудово пам’ятала ейфорію Оксани щодо прекрасних людських якостей Андрія: розумний, добрий, благородний, дотепний... Що ж трапилося із таким суперменом? Чи почуття настільки засліпили Оксану? Адже не дівчинка... — Як мені його повернути? Я жити без нього не можу, — намагалася кусати лікті Оксана. — Він мене створив. Я до нього тільки існувала. Та й Андрій зі мною мужчиною став. Справжнім! А тепер мене кидає?! «Ніколи він не був справжнім мужчиною, — думала Раїса. — Його обласкали, відмили, відігріли, повернули йому віру у себе. А Андрій не може розлучитися із законною дружиною, хоча ще вчора поливав її багнюкою, проклинаючи свою гірку долю і юнацьку дурість, що привели до фатальної помилки. А коли відчув під ногами твердий грунт — про все забув, кинув улюблену жінку, немов зайвий баласт». — Забудь, — вголос порадила Раїса. — Стисни зуби, плюнь і забудь. Ти вродлива, талановита жінка, у тебе все ще попереду. А чоловіків треба тримати на ланцюгу! — Тільки не Андрія! — заперечила Оксана. — Він не такий! Він незвчайний... Тепер його дружина до нього ставиться по-іншому, поважає, не влаштовує скандалів, нічого такого. Андрій нині додому повертається із задоволенням. Навіть дружина зрозуміла нарешті, що він незвичайний, привабливий і взагалі... Нічого привабливого, а тим більше незвичайного Раїса в Андрієві не бачила. Сценарій досить стандартний: чоловік, якого не розуміли у власній сім’ї, шукає самоутвердження збоку. Оксана ціною свого приниження посприяла, щоб Андрій повірив у власні сили, відродився душею. А коли відродився — спокійнісінько повернувся до дружини, яка сприйняла його “оновленого” позитивно і знущання над ним припинила. Тим більше — пити перестав. Ось так! Жила-була жінка, можна вважати, щаслива, тому що мала улюблену роботу, коханих діток, майже налагоджене домашнє вогнище. І раптом у цю атмосферу вривається той, хто обіцяє жінці ще більше її ощасливити. Трощить сім’ю, вимагає до себе мрійних почуттів, а коли всього цього досягає, спокійнісінько заявляє: “Я тебе відпускаю на всі чотири сторони!” Раїса зі співчуттям дивиться на подругу, яка із мертвими очима сидить перед нею і приречено повторює: — Як мені його повернути? Раїса розуміє, що Оксана побивається не за конкретним Андрієм, а за щасливими хвилинами, годинами, днями, які в неї були з ним. Схоже, що розумним, чесним, порядним жінкам життя рідше дарує щастя, ніж нікчемним. “На жаль, такий неписаний закон буття, — подумала Раїса. — Нормальним залишається біль і відчай”. Уже, коли Раїса почала збиратися додому, Оксана ніби підсумувала останні події своїх вразливих буднів і їхню тривалу дружню розмову. Висловилася жорстко, відверто, самокритично, немов її прорвало: — Це мене Всевишній покарав за гріх. Адже я зрадила чоловіка, дітей, взагалі власну сім’ю. Намагалася зруйнувати чужу родину, хотіла на чужій біді побудувати особисте щастя. Очевидно, так не буває. Все таки, існує якась вища справедливість... “Влучніше й не скажеш,” — на прощання подумала Раїса.