Кулібін із Березини

У сімдесятих роках минулого століття жителю села Березина Григорію Москалюку приділили неабияку увагу журналісти районної газети «Зоря», обласної – «Червоний прапор», республіканської – «Сільські вісті» і навіть всесоюзна компартійна «Правда» згадала про нього. Торік у районці знову йшлося про цікаві сторінки життєпису цього талановитого самородка, який із чотирикласною освітою польської школи «мацежи» і заочними одинадцятьма класами радянської у технічній творчості досяг висот, рівних інтелекту інженерів із вищою освітою, а то й цілих колективів науково-дослідних інститутів.
У вовницькому колгоспі Григорій Москалюк виконував обов’язки своєрідної технічної “швидкої допомоги”. Коли на якійсь виробничій ділянці виникали проблеми, туди оперативно залучали кмітливого комбайнера. Треба автопоїлки змонтувати – будь ласка, пане Григорію. Треба “збудувати” підвісну дорогу – знову до беручкого і вмілого майстра. У Вовничах Григорій Москалюк вперше вніс рацпропозицію, щоправда, особливо у зміст слова “раціоналізатор” не заглиблювався. Просто трактори у господарстві були без гідравлічної системи, а сільгоспінвентар, який надходив, уже був розрахований на неї. Тоді березинський “Кулібін”, як кажуть, “розкинув мізками” і невдовзі змонтував пристрій для підіймання гідравлікою.
“ПАЛЬЦІ” МОСКАЛЮКА
Та чи не найрезонансніший винахід Григорій Москалюк “зметикував” у 1972 році під час жнив. Тоді березинський диво-майстер працював у зооветеринарному технікумі у райцентрі. Проливні дощі і вітри поклали зернові на землю, відтак хлібозбір загальмував. Рятувати ситуацію довелося оперативно, бо хід збиральної кампанії пильно контролювало районне начальство. Тоді у парі з Миколою Гривою змоделювали відповідні “пальці”, які піднімали збіжжя і подавали його на жатку. Випробував пан Григорій власне творіння на своєму комбайні. Покоси як на замовлення піднімалися “пальцями”, подавалися на жатку. Як кажуть у таких випадках: процес пішов.
На оті випробування навпроти нинішньої автозаправки “Журавлина” нагодився працівник райкому компартії. Коли ж угледів оте Москалюкове диво і, зрозумівши, що це ледь не технічна революція у жнивному застої, швиденько відкланявся і на всіх парах подався у Млинів. А за хвилин десять на поле до технікумівського новатора завітав перший секретар райкому Михайло Усанов. І відразу до комбайнера:
— Ану показуй, що ти тут зробив!
Невдовзі до комбайна почало з’їжджатися усе районне начальство, із району у колгоспи дали наказ у кузнях виготовляти “пальці Москалюка”. Завітав до автора рацпропозиції і добродій Золотарьов із обласної “Сільгосптехніки”. Взяв одного “пальця”, так би мовити, на показ… Якраз тоді слава про комбайнера з інтелектом і вміннями конструктора прокотилася по всьому Радянському Союзі. Звісно, з легкої руки журналістської братії.
ГРАМОТА –
НЕ “ЗАПОРОЖЕЦЬ”
Зрозуміло, що пан Григорій, як людина розумна, припускав, що ця рацпропозиція варта якоїсь винагороди. Та й керівники районних організацій та установ були не проти відзначити майстра із золотими руками і світлим розумом. Через три з половиною десятки літ після цього раціоналізаторського буму талант із Березини щиро зізнається:
— Знаєте, я думав, може, хоч “Запорожця” виділять за прорив у хлібозборі…
Якщо порівняти ціну “Запорожця” і втрати, яких тоді могли зазнати господарства під час жнив, то, навіть не заглиблюючись у абсолютно точні підрахунки, можна констатувати, що таке порівняння марне. “Запорожець” тоді коштував кілька тисяч карбованців, а втрати сягнули б десятків і сотень тисяч. Щоправда, як моральну компенсацію за труди і творчість автора раціоналізаторської пропозиції заохотило грамотою районне управління сільського господарства. А ще – грошовою премією у розмірі 26 карбованців, яких Григорій Москалюк так і не одержав. А ось рідний технікум виплатив рятівникові жнивних темпів 80 карбованців.
Патента на свій винахід його автор теж не отримав. Пояснили просто: якби Григорій Москалюк працював у “Сільгосптехніці”, тоді б ситуація про авторство розвивалася б за іншим сценарієм. А так, мовляв, звиняйте, пане Григорію. На тому авторська епопея завершилася.
НА САНЯХ… СТО
КІЛОМЕТРІВ ЗА ГОДИНУ
У шістдесятих роках ХХ століття у Григорія Москалюка “кебета так варила”, що ідеї народжувалися чи не щодня, а ось втілював у життя лише деякі. Якось розпитав у льотчиків, що з “кукурузників” розсівали міндобрива на колгоспні поля, як працює пропелер, які особливості його дії. Відтак разом з односельцем Василем Казміруком взялися конструювати аеросани. Щоправда, згодом розійшлися у поглядах на те, яких розмірів мають бути лопасті, тож кожен торував свій шлях. Як результат – Григорій Москалюк змонтував аеросани, запозичивши деякі конструкторські рішення від творців мотоциклів з “колясками”.
Ті аеросани знала вся округа, бо куди тільки засніженими дорогами і полями конструктор з Березини не добирався. Якось навіть довелося тікати від незнайомців у офіцерській формі. Пан Григорій припустив, що це міліція, яка може покарати за творчі вільності. Втім, згодом передумав і зупинився. З’ясувалося, що аеросани зацікавили льотчиків, яких водій-екстремал прийняв за правоохоронців. Літуни розглядали диво на лижах, прицмокували язиками і захоплено відгукувалися про того, хто змайстрував санчата з пропелером. Один пасажир на них міг розвинути швидкість 100 кілометрів, а два – 60 кілометрів за годину. Погодьтеся, що покататися з таким вітерцем і нині знайшлося б чимало охочих. До речі, і до цього часу пан Григорій зберігає на горищі два пропелери і у разі потреби готовий зробити конструкторський екскурс у молодість. Отож охочих обзавестися аеросанями ця інформація має зацікавити. А знайти Григорія Москалюка у Березині легко: людину із золотими руками, ясним розумом і доброю душею тут знають усі…
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.