Великоднє подружжя

Іра та Вадим зустрічалися ще зі шкільних років. Після дев’ятого класу Вадим вступив до військового училища в райцентрі сусідньої області. Відтоді закохані бачилися не частіше декількох разів на рік — на канікули та в тих нечастих випадках, коли Іринці вдавалося поїхати до нього в гості. Так минуло декілька років. Іра вже стала студенткою педінституту. З часом стосунки з Вадимом почали поволі псуватися — відстань віддалила його від дівчини, всупереч хлопцевим обіцянкам. Іра страждала від цього охолодження так, як тільки може страждати вісімнадцятирічна дівчина через крах свого першого кохання. Проте із впертістю людини, яка вже впала у відчай, вона продовжувала чіплятися за ці стосунки. Дали тріщину Ірині відносини з мамою, яка завжди була її першою подругою та порадницею. Пані Оля не могла зрозуміти, навіщо її донечка сохне за хлопцем, який навіть перестав писати їй листи.
— Не тільки світла, що у вікні, – вмовляла мама Ірину. — Подивися довкола. Є й інші хлопці.
Єдиною розрадою для Іри стала дружба з Олегом, який був лаборантом у їхньому інституті. Вони подружилися одразу, і хоча він був на десять років старший, Ірі було з ним легко та затишно. Вона навіть жартома називала його своїм старшим братом. Олег став частим гостем у неї вдома. Він ніколи не втомлювався розважати її і терпляче вислуховував про усі негаразди з Вадимом.
Настала весна. Іра чекала приїзду Вадима. Вона сподівалася, що їхні стосунки ще якось налагодяться. За декілька днів до його приїзду зателефонував Олег. Він попросив її про послугу, що щиро розсмішила дівчину: піти у відділ РАГСу і розписатися. Справа полягала у тому, що Олег хотів відвідати свого друга у Польщі, який одружувався. В той час придбати золоті обручки у Польщі було неможливо, по них поляки приїздили до нас. Олег вирішив зробити другу саме цей подарунок. А придбати золоті обручки тоді, в 1990 році, можна було лише в ювелірному магазині за спеціальними талончиками. Тому Олег попросив Іру подати заяву до РАГСу. Дівчина погодилася. Того ж дня вони і пішли купувати обручки. Олег поїхав.
Через декілька днів приїхав Вадим. І майже одразу стало зрозуміло, що всі Ірині надії були марними. Вадим тримався відчужено, намагався уникати перебування наодинці з Ірою. Проте через тиждень після його приїзду їх обох запросили на день народження до спільної подруги. Іра покладала чималі надії на цей вечір – адже там неодмінно буде нагода повеселитися, розслабитися і, можливо, навіть усамітнитися для розмови. Іра готувалася до вечірки якомога ретельніше – спеціально купила нову сукню та босоніжки, за допомогою сусідки декілька годин займалася своєю зачіскою та макіяжем. Ефект був вражаючий, і Іра летіла на вечірку, наче на крилах.
Але вечір із самого початку пішов не так: по-перше, іменинниця, Ірина подруга Таня, не виявила радості від того, що та прийшла до неї на день народження подібною на топ-модель. По-друге, Вадим весь час та увагу приділяв саме Тані, а не Ірі, і навіть не зробив жодного комплімента.
Ірі хотілося плакати – вона справді була чужою на чужому святі. Не вірилося, що довкола неї – її друзі та однокласники, бо її відверто ігнорували. Крім цього, у неї було відчуття, що всі знають щось таке, чого не знає вона. Іра вперше зрозуміла, що означає слово “атмосфера”. Тут вона була відверто ворожою до неї. Побачивши, що Вадим встав і пішов на кухню, Іра підвелася, щоб піти за ним – вона хотіла з’ясувати нарешті, в чім річ. Оля, інша її однокласниця, схопила за руку:
— Не треба, Ір… не йди за ним, не треба.
Іра розгубилася, але все одно пішла на кухню. Двері були зачинені, а відчинивши їх, вона побачила картину, сприймати яку свідомість спершу відмовилася: Вадим, її Вадим та Таня, шкільна подруга ще від третього класу, а тепер і однокурсниця, пристрасно цілувалися.
Вона майже не пам’ятала, як вибігла на вулицю і прийшла додому. Перед очима весь час стояли обличчя Вадима і Тані, коли вони побачили її. Ввечері прийшов Вадим:
– Ти забула сумочку… в Тані, – Іра з надією, за яку зневажала себе сама, шукала на його обличчі ознаки каяття. Проте наступні його слова вдарили, мов батогом. – Іро, я думаю, ти і сама зрозуміла, що між нами все. Я … у нас з Тетяною свої плани.
– А які саме, поцікавитися можна? – Іра не впізнавала свого голосу.
– Ми одружимося літом.
– І коли ж ви це встигли вирішити за моєю спиною? Іди геть! – Іра з силою зачинила за ним двері, і, притулившись до них спиною, сповзла на підлогу. Вона плакала, і сльозам не було кінця – її зрадили, але банальність ситуації не робила її менш болючою.
Наступні декілька тижнів були жахливими – Ірі здавалося, що її зрадив цілий світ. І коли одного вечора з Польщі зателефонував Олег і сказав, що через три дні повертається, вона враз знову відчула твердий грунт під ногами. Як же вона могла забути про нього, найнадійнішого свого друга!
В означений день Ірина зустрічала Олега з поїзда. Він підійшов до неї і поцілував.
– Привіт, наречена. Ти не забула, що завтра ми одружуємося?
– Не забула, – несподівано для самої себе відповіла Іра, хоча до цієї хвилини і не згадувала про їх похід до РАГСу.
Вона сказала лише мамі. Сама урочистість пройшла, як у тумані. Одразу після цього вони з Олегом поїхали до його батьків у село. Це була субота. Батьки Олега зустріли її дуже привітно і сказали, що завтра Великдень, а тому їх шлюб неодмінно буде щасливим. Цього ж дня Іра в колі нової родини вперше ходила святити великодній кошик. А через тиждень після Паски в тісному сімейному колі святкували їхнє одруження.
Через рік, знову ж на самий Великдень, у них народилася донька Анастасія. Іра з Олегом називають свій шлюб Великоднім. А Іра тепер жартує, що її “незапланований” шлюб саме тому і щасливий – адже шлюби, як відомо, творяться на небесах.
Цього року Іра та Олег святкуватимуть вже 15 річницю свого одруження. Крім Насті, у них є ще дві доньки – Поліна й Анна.
Людмила Світлична,
Рівне.