ГРОМАДЯНИН О

Продовження. Поч. в № №10-17
Носовою хустиною нежить не налякаєш. Його громадянин О намірився налякати прогулянкою… Літній ранок – як еліксир. Душа сама співає. Ніхто ще настрою не встиг зіпсувати. Народ тільки прокидається…
Спершу завернув до контейнера для сміття, оскільки Варвара-угодниця зобов’язала викинути зношені капці. Підійшов, жбурнув – і не влучив у металевий ящик.
— Ти куди, йолопе, кидаєш? Хто за тобою прибиратиме? – миттєво почув за спиною.
Громадянин О повернув голову – й побачив кремезну бабцю в помаранчевому комбінезоні і здогадався, що це тутешній двірник.
— Пробачте, — лагідно сказав. — Не розрахував. Зараз підніму…
І хутенько вкинув капці-непотріб у контейнер. Іде далі. Відчуває, що настрій уже не той. Бо не так бадьоро витенькує серденько, не так світло на душі. Та прагне забути прикрість і переводить думки в русло нездійсненних мрій. Для більшого спокою закурив… Дійшов до тролейбусної зупинки. Викинув недопалок і хотів було вскочити в салон тролейбуса. Коли хтось ухопив його за комір піджака.
Повернув голову – і вгледів міліціонера, який почав чехвостити:
— Ви що, в лісі народилися? Свою “соску” мені за пазуху закинули!
— Пробачте, — винувато опустив громадянин О свої очі. — Я не хотів. Просто задумався…
Міліціонер його відпустив. Настрій ще більш погіршився. Однак падати духом громадянин О не збирався. Утупив погляд у тролейбусне вікно, їде. Миготять дерева, стовпи, бомжі…Душа вгамовується…
Завернув на знайому рекламну фірму. У дверях зустрів шефа.
— Гарного осіннього ранку вам! — забувши про зіпсований настрій, вигукнув громадянин О і простягнув руку.
— Ви б краще на годинник дивилися! Робочий день у нас почався. А ви тут швендяєте,— сердито парирував шеф.
Настрій – як корова язиком злизала. Вийшов на вулицю і вирішив у наступні дні на прогулянку виходити о четвертій ранку. Тоді ще ні двірники, ні міліціонери не стрічаються. Настрою не зіпсують.
… Робота не вовк, але з’їсти може. Аби цього не трапилося, громадянин О зі згоди Варвари-угодниці та її мами відправився на курорт…
— Мене поселили до вас, — якнайупевненіше заявив громадянин О напівлисому чоловічкові, який розлігся в одних трусах на широкому ліжку.
Чоловічок навіть не поворухнувся. Важкі валізи, що обривали приймацькі руки громадянина О і в яких родина припасла йому піваптеки, примусили повторитися.
— Перепрошую, колего, — сказав громадянин О чоловівчкові в трусах. – Мене поселили до вас. Де моє ліжко?
Запитання подіяло на майбутнього співмешканця. Він, наче хлопчик дошкільного віку, віртуозно зіскочив із ліжка і відрапортував:
— Хворий на підшлункову ветеран шкідливих виробництв Капшук Іван Іванович до ваших послуг! Ваше ліжко зліва.
— Значить, приймаєте, — вдоволено сказав громадянин О, ставлячи важкі валізи на підлогу.
— Ніяк ні, шановний…Як там вас?
— О, — назвався так, як звик відрекомендовуватися дільничому після чергової перепалки з Варвариною мамою. І додав: — А яка причина вашої незгоди?
— Бо я неймовірно хроплю! Зі мною в одній кімнаті ще ніхто ніколи не спав. Сила мого хропіння така, що вам і не снилася. Люстри трясуться, коли набираю обертів!
— Нічого, — сказав прибулець. — Якщо я двадцять п’ять років тещині верески терплю, то й ваше хропіння перенесу.
— Бійтеся Бога, шановний. І бережіть здоров’я. Від мого хропіння у вас можуть зародитися нервові потрясіння. Шкода буде вашу родину, коли додому з курорту вас привезуть у…домовині.
Але громадянин О вже увійшов у свою стихію. Маючи впертий характер, наполіг на своєму.
Після вечірньої прогулянки курортники почали готуватися до сну. На всяк випадок громадянин О напхав у вуха вати.
І тут у кімнату зазирнула юна русявка. Вона запитала:
— То коли ви будете вільні, Іване Івановичу?
Громадянина О осінило. Він здогадався, чому напівлисий чоловічок хотів залишатися в кімнаті сам. Але цієї здогадки не видав. Лише кашлянув у рукав, чим примусив юну русявку зникнути за дверима.
Співмешканець вилаявся. І вимкнув світло…
Досвіта громадянин О прокинувся з бажанням доповісти сусідові по ліжку, що почувається блискуче і що жодного звуку хропіння за ніч його вуха не вловили. Повернув голову в бік сусідового ліжка і… нікого в ліжку не побачив.
Двері кімнати раптом відчинилися. І громадянин О побачив блідого та з підпухлими очима свого знайомого, одягненого в костюм.
— Що трапилося? — поцікавився, виборсуючись із-під ковдри.
— Що,що, — сердито буркнув курортний співмешканць. – Додому зібрався. Більше сил моїх немає тут жити. Ви вночі так хропли, що в моєму лівому вусі перетинка лопнула!
Продовження у наступному номері.