Спогади про Сталінград

Я народився в місті-герої Сталінграді і вся моя молодість пройшла там, немов у пеклі під час Сталінградської битви. Писати про ці події можна багато. Коли гітлерівські війська підійшли до міста, вони сильно знущалися над нами. З повітря літаки бомбили місто з ранку до вечора. Одна повітряна група відлітала, а друга налітала, і з артилерійської зброї обстрілювали нас, особливо Сталінград і Кіровський район, де знаходилося радянське командування військ. Від багатоповерхівок залишилися тільки сваї і де-не-де висіли радіатори. А заводів німці не чіпали. Сподівалися, що вони їм знадобляться, коли займуть територію.
Німецьке командування боялося наших катюш, які вишиковувались для обстрілу німецьких військ у Кіровському районі біля парку відпочинку. А потім ховалися біля приватних будинків. Виконавши бойове завдання, від’їжджали, тому що німецький літак-розвідник уже був тут, згодом викликали і бомбардувальників. Але катюші були вже в іншому місці. Цей літак у них називався «рамою». Наші солдати та командири відстоювали кожний клаптик землі і гинули за свою Батьківщину. Бувало, що кухня їхала годувати бійців, але серед живих вже не було нікого.
Це відбувалося у січні-лютому 1943 року. Тоді були сильні морози — 40-45 градусів, а німецькі військові були легко одягненими: в шинелях і фуражках з навушниками. А до нас, прийшло підкріплення сибіряків з лівого берега Волги з міста Ленінська. І коли з’єдналося два фронти, вся німецька армія разом із командиром Паульсом була оточена. Солдати почали замерзати. Їм було вже не до бойових дій.
В один із днів наші війська нанесли із всіх видів зброї попереджувальний вогонь по німецьких військах. Але їхнє командування не зреагувало, а після другого обстрілу армія здалася.
Після Сталінграда я потрапив на службу до Австрії, в ті місця, де Паульс формував свої війська. Місце називалося Австрійська Сибір Алейннштак. Служив там до 1955 року. Всього 25 років, і ось уже багато літ на пенсії. За часи служби двічі побував на тому світі, перший раз у Сталінграді, другий — Чехословаччині.
А один випадок не зможу забути до самої смерті. Це сталося під час нальоту на Кіровський район міста Сталінграда. Тоді прилетіло багато німецьких бомбардувальників, і в цей час одна бомба розірвалась поблизу житлового сектору і наших окопів, де ми перебувалили. Від вибуху бомби пішла руйнуюча хвиля, всі шибки вилетіли. А на одному вікні стояла ікона Миколи Угодника, вона так і залишилась стояти на підвіконні.
Моїх друзів уже багато років немає серед живих, і зараз щороку відходять ветерани з життя, їх залишається все менше і менше. Хорошого бачили ми мало в своєму житті, а поганого ще й зараз, у мирний час, вистачає.
Микола ПАРАМЗІН,
Рівне.