Тільки б бути з тобою

Коли їх розлучили, вона мало не вигукнула “Ура!”. Лише через деякий час обоє зрозуміли, яку помилку зробили, поспішивши до суду, а потім — відмовившись від терміну, що дається на обдумування. Тоді вони не чули один одного — лише образа і гордість керували їхніми вчинками.
Минув місяць, другий... Дні стали одноманітними, нецікавими. Десь поділася веселість і ентузіазм, з яким раніше Ірина поспішала на роботу. Бо в обідню перерву Олег зустрічав її і вони йшли у кафе чи прогулятися парком. Або, бува, просто забіжить до неї — принесе квіти. Вона так звикла до цих його приємних несподіванок... А тепер усе було в минулому. І стало нестерпно боляче.
Нарешті за стільки часу Ірина вперше замислилась — а чому розлучилися? Та відповіді одразу не знайшла. Вони ж кохали один одного, мріяли зістаритися разом. Але й не помітили, як з’явився холодок у стосунках, якесь роздратування. А останнім часом взагалі почали розмовляти мовою ультиматумів, що й привело їх до суду.
Рішення розлучитися виникло спонтанно. Ні Ірина, ні Олег не усвідомлювали, яку дурницю роблять. Але впертість і гордість перемогли. І сталося те, що сталося. Кожен пішов своєю дорогою. Після розлучення обоє намагалися уникати зустрічей, бо (самі того не розуміючи) не хотіли тривожити зранене почуття, яке не згасло, а продовжувало жити. Згодом образи зникли, і почався аналіз зробленого. І, як правило, у таких випадках про погане забувають, а згадують тільки хороше. Звісно, хорошого було більше. І кожен почав сумувати за тими щасливими днями й ночами, проведеними разом. Та щось все-таки заважало зробити крок назустріч один одному.
І от одного теплого недільного дня Ірина вирішила прогулятися містом. На центральній площі зібралося чимало людей, і серед натовпу вона помітила свого Олега. Серце мало не вискочило з грудей... В ту мить Ірина збагнула, що й досі кохає його. І так захотілося підійти, пригорнутися до коханого і більше ніколи не розлучатись. Але не змогла. Знову та гордість! Потім підійшли знайомі, про щось говорили, та Ірина не чула їх. Вона думала про нього.
Сутеніло... Усі почали розходитись. Ірина попрямувала до тролейбусної зупинки. Аж назустріч їй — Олег із друзями. На диво, зупинився і почав щось говорити, але вона не зовсім розуміла зміст. Чула тільки запитання: “Чи не хочеш піти зі мною?” Куди — не зрозуміла. Але відповідь була ствердною. А подумки додала: “Куди завгодно! Тільки б бути з тобою.”
Площа опустіла. І лише вони удвох стояли, обійнявшись, як раніше, — безмежно щасливі. Ніби і не розлучались...
Галина Мінюк,
Костопіль.