ПРІРВА

Прожиті спільно кілька років не зріднили їх, а навпаки, стали непрохідною прірвою. Проте чоловік все ще сподівався на краще, хоча напруга в стосунках з дружиною дедалі ставала гострішою. І як Ігор не намагався зберегти сім’ю, Лариса одного дня все ж переповнила чашу терпіння. Якось у гніві жінка кинула чоловікові, мов каменем у серце, принижуючи його гідність та розбивши серце й душу: — Це ти — причина нашого безпліддя! Навіщо нам оте багатство, коли немає дітей?.. Розлучалися спокійно, немов зовсім чужі, далекі одне одному люди. Та Ігорю не судилося довго бути самотнім. Бо на одному з сільських весіль його познайомили з дівчиною із сусіднього села — Іриною. Молода, вродлива, з чарівною усмішкою й веселою вдачею, вона одразу ж заполонила його серце. Тоді він не дослухався ні до розмов, ні до пліток. А якщо й чув погане про дівчину, не хотів вірити у те, що не одному закрутила вона голову. І в те, що легковажність її в багатьох викликає недовіру, а часом — й неприховану зневагу. Для Ігоря Іра була справжньою надією та вірою в щасливе майбутнє. І він, немов наосліп, потягнувся до омріяного вогника, почуваючись на сьомому небі від щастя. Чоловік не зважав навіть на те, що і батьки, і сестри, і брати — всі були проти цього шлюбу. Після весілля одразу ж взявся за будівництво власного будинку. Поспішав, не давав ні на день собі перепочинку. Все робив якнайкраще, їздив на заробітки, привозив дорогі подарунки. Гроші в сім’ї водилися, тож збудував хату швидко. І втрьох — з дружиною та півторарічною донечкою радісні й щасливі перебралися від батьків жити у власну оселю. Чоловік й надалі час від часу їздив на заробітки, наповнюючи дім всім необхідним для життя двох таких милих йому людей. Та якось дружина почала скаржитися на здоров’я. Одного разу вона попросила Ігоря завезти її до сестри в місто, щоб там змогла полікуватися. Чоловік ні в чому їй не заперечував, зробив так, як вона й просила. Після від’їзду Ірини пройшов місяць, та вона не поверталася. Він сумував, хвилювався за дружину. Набравши дорогих гостинців, Ігор поїхав провідати жінку. Та повернувся додому сам, бо дружина переконала його, що лікування триває... Іра повернулася через три місяці. Вагітність її вже не можна було приховати. Виявилося, що лише чоловік про це не знав нічого... Що відбулося потім у їхньому домі, невідомо. Але Ігор одразу покинув свою домівку. Все частіше й частіше його бачили напідпитку, у гурті безнадійних пияків. Водночас він змарнів, постарів, збайдужів до всього. То однієї ночі у батьків заночує, то — в брата чи сестри (які жили в одному селі з ним), а то і взагалі невідомо де. І недарма кажуть, що біда одна не ходить. Тож згодом мужчина потрапив до лікарні. Проте медикам врятувати його не вдалося. Ігор лише встиг перед смертю розповісти своїй сестрі, що діти не від нього. Наче б то дружина йому про це зізналася. Іра ж у лікарні хворого чоловіка не відвідувала. Та й на похорон не прийшла (виносили його з батьківської оселі). Такого від неї ніхто не чекав. Невдовзі у неї народився хлопчик, якого вона назвала Ігорем. Коли підріс, він став бігати до бабусі з дідусем і, як ні в чому не бувало, розпитувати про батька. Після таких зустрічей стареньким довго потрібно було заспокоюватись. Та все, зітхаючи, вони казали: “Схожий він все-таки на нашого Ігорочка...”