Рівне:

Створення та просування сайтів

Звідси починається тривале сімейне життя

Особливий погляд 22-травня, 2009, 09:099 prov 1 064
Продовження. Початок читайте в №№17 (223) — 20 (225).
Віддалений
пережиток минулого
Подекуди на Поліссі та Поділлі зберігся віддалений пережиток минулого, від часу весняних слов’янських шлюбів – обряд „тягнути колоду”. Парубкам і дівчатам, які не пошлюбувались торік, на ознаку їх символічного „покарання” прив’язують поліно (хлопцям) і пришпилюють стрічку (дівчатам) та вимагають викуп-могорич. Тут за жартівливою формою проглядає серйозне прагнення селянської громади до регуляції своєї демографічної рівноваги. Відгомін обряду – „квітки”, що вручають на весіллях гостям теж за „плату”.
Своєрідний різновид цього звичаю – „колодки” – побутував на Поділлі під час Масленої („масляний” тиждень припадав на лютий-березень). Парубки пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами, тобто „купували” („запивали”) колодку”. В подяку за це юнки вишивали перкалеві хустинки, оздоблюючи їх квітами та ініціалами свого обранця, й разом із кількома писанками дарували їх „своїм” парубкам на Великдень – „повертали колодку”. Такі ритуальні дії виявляли взаємні симпатії молодих людей і часто-густо завершувались весіллями.
Подібний, хоч і трішки видозмінений обряд нині живе в деяких районах Голландії. Певного дня року жінки мають право побити неодруженого чоловіка, який з’явиться на вулиці. А той, за традицією, не має права боронитись. Така ж доля чекає і на вдівців та розлучених. „Старі парубки” цього дня потерпають і вдома: матері та сестри виганяють їх за двері. Ото хочеш чи не хочеш – а таки одружишся.

Любов... “від гробу”
Ми звикли до вислову „любов до гробу”. А от карени (народність Таїланду) дещо „удосконалили його: тут вірять у любов... “від гробу”. Єдиний момент, коли молодим дозволяється познайомитись, настає під час похорон. Інколи доводиться довгенько чекати, поки хтось помре. Ото нетерплячі молодята починають молити Господа, щоб послав смерть на когось із родичів.

Дещо про
розуміння прекрасного
До найцікавіших племен Амазонії належать чиамакоки, що і тепер живуть у первісному ладі. Дикуни після досягнення 14-літнього віку починають знищувати в себе на обличчі „рослинність”, не залишаючи й брів та вій. За їхніми мірками, це дуже гарно. Мешкаючи в бідних місцинах, плем’я в пошуках їжі кочує. Найнеобхіднішою річчю для них є мотузка, з допомогою якої ловлять тварин і нагинають гілки дерев із плодами. Позаяк частенько аборигенам доводиться голодувати, то цією ж мотузкою стягують шлунок, аби вгамувати голод. Люди „зі сторони” запевняють, що це вдається.
Цивілізація майже не торкнулась мешканців Соломонових островів. Ці дикуни й донині ведуть жорстокі міжусобні війни. Аби отримати право одружуватись, юнаки після низки випробувань ідуть в ліс, живуть там у куренях. Плетуть для себе з грубих волокон льону щось схоже на корзинки. Прикріпивши шапку-корзинку на голову, чекають, поки волосся відросте і заповнить місткість. Після цього красені повертаються в село, де з них урочисто зрізають разом із волоссям корзинки. Отак юні джентльмени стають повноцінними громадянами та отримують можливість одружуватись.
А в племені зулусів – „своє” розуміння прекрасного. Представники роду нареченого і роду нареченої в день весілля стають одні проти інших. Групи спершу луплять у барабани, видають войовничі вигуки, а потім викрикують лайки, співають пісні образливого змісту. Кожна сторона видає все, що думає про інших, правда, до бійки справа не доходить. Так групи можуть простояти всеньку ніч – все залежить від витривалості та бажання залишити за собою „останнє” слово. За цю ніч витрачають усі образливі вислови, аби молодятам залишились лише красиві. А стосунки між родичами будуть гарні.

Все вирішується
зі шкурою
В індіанців-ірокезів юнак робив пропозицію обраниці таким чином. Спочатку повідомляв про свій намір батькові. Той передавав цю новину рідні, близьким. Спільно обговорювали вибір. Якщо рішення було позитивним, то батько діставав ведмежу, боброву чи оленячу шкуру (залежно від того, одружував першого, другого чи третього сина) і вручав її жениху. Той у вігвамі нареченої розстеляв шкуру. Батько нареченої теж не приймав рішення один – рідні, друзі обговорювали пропозицію. Якщо ті давали „добро” – наказував дочці сідати на шкуру. Це означало, що пропозиція прийнята.
У церемонії могла бути певна різноманітність. Інколи юнак ішов до дівчини не сам, а посилав кевлу влета – посланця. Той, прихопивши нитку вампума (бусинки з мушлі, кожна мала свій символ), в супроводі святково розфарбованих друзів прямував до дівчини і розповідав, який хороший чоловік просить її руки. Відповідь приносив молодший брат нареченої, за що його нагороджували мозковою кісткою оленя.
Якщо відповідь була позитивною, наречений посилав коханій новий одяг, у якому вона переходила у вігвам обранця.
У більшості регіонів Йємену „сватаються” родичі юнака до родичів дівчини, а сам жених до весілля не має права побачити свою суджену.
(Далі буде)
Підготував Василь ЯНОШІ.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору