ГОРЕ МАКОВЕ...

Леонід втратив орієнтацію і в просторі, і в часі, і взагалі загубився у білому світі. Він не знав не лише котра година, а й проблематично сприймав: за вікном день чи ніч? Не зміг би юнак відповісти на питання: «Яка нині пора року?» Для нього вже не існувало ні кольору, ні звуків, ні навіть запаху. Навколо десь у повітрі кружляв жахливий страх, що ось-ось закінчиться ейфорія й розпочнеться жорстока ломка. Льоня досить віддалено себе усвідомлював тільки у відтинку часу «після» і «до». Нормальною мовою це означало: після косячка і до початку неймовірного болю, почуття безвиході, крайнього відчаю, смертельної втоми. І так щорічно, щомісячно, щодня...
Коли на мить відступало наркотичне затемнення, Леонід щиро каявся у скоєних ним вчинках, соромився перед батьками і молодшою сестрою-школяркою Тетянкою, було шкода себе й матір, яка змарніла і з горя виплакала очі. У такі хвилини прозріння він охоче згоджувався на лікування, хоч до чорта в зуби, аби позбутися клятої залежності.
Нещодавно Леоніду виповнилося 26 років, хоча на вигляд йому можна дати і всі 35-40. Про наркотики почув ще у школі. Ця перша інформація була поверховою, неповною, малозрозумілою, немов зашифрованою. І в свої 14 років він мало усвідомлював, яку страшну біду несе із собою вживання наркотиків. Але йому чомусь дуже хотілося спробувати їх. І підліток незабаром досягнув свого.
Льоня був із заможної сім’ї. Тому коли підріс — жив на батьківські гроші, вважав себе “крутим” і крадькома ловив кайф. Образно кажучи, навчався від старших і досвідчених наркоманів перетворювати макову соломку на ейфорію. Життя видавалося веселим, безтурботним і нечуваний приплив почуттів, енергії сповнював його, все уявлялося новим, захоплюючим.
Якраз у той період почав займатися музикою, грав на гітарі в ансамблі таких же, як і сам, юнаків. До речі, ансамбль у Рівному користувався популярністю і хлопців часто запрошували на різні родинні свята, особливо весілля. Леонід алкогольних напоїв не вживав, а ось своє життя із маковим опіумом поз’язував усе тісніше.
Очевидно, під впливом ейфорії Льоня почав писати музику та вірші, але про їх рівень важко судити. Йому тоді видавалося, що наркотики стимулюють творчість, вселяють душевну піднесеність, окрилюють. Правда, через деякий час щоразу збільшені дози опіуму все затьмарили, стерли з пам’яті, розвіяли, немов літній вранішній туман. Він непомітно перейшов у стадію повної залежності від макового дурману. Вже зайвими, далекими стали музика і поезія, залишив і ансамбль. Та й часу вже не було заїдатися творчістю. Всі думки концентрувались у єдиному напрямку: де б дістати наркотики й уколотись.
Кілька років тому Леоніду вдалося познайомитися із дівчиною Валею, яку ж відразу по-справжньому міцно покохав. Принаймні йому так хотілося і здавалось. Вона відповіла взаємністю та спробувала вивільнити хлопця із лабет потенційної смерті. Десь на півроку Льоня відрікся від “голки”, але згодом зустрів колишніх приятелів і життя повернуло у русло минулого — наркотики знову поглинули навколишню дійсність.
Тоді ж розійшлися шляхи нашого героя із Валентиною. Дівчина повністю втратила у нього віру і з відчаю пішла, хоча вже чекала дитину. Але змушена була зробити аборт, бо яке ж від зачумленого наркотою чоловіка потомство. Розчарований такими подіями Леонід почав ще більше колотися, щодня по кілька разів. Як казали його дружки, “ввійшов у систему” і все було байдуже. На придбання макової соломки спочатку збув цінні речі, потім дорогу радіоапаратуру і комп’ютер, нарешті — подароване батьками авто й одяг. Заради ейфорії, фальшивого задоволення нічого не пошкодував. Усе пішло прахом: і матеріальні цінності, і кохання, і навіть душу запродав маковому дияволу... На той період Леонід уже ні перед ким не приховував, що він наркоман із досвідом.
Коли все було продано, а грошей у кишені не залишилося ні копієчки, почалися конвульсійні пошуки виходу зі скрутного становища, точніше, пошуки “дози”. І Льоня почав найматися до “салаг” варити чортове зілля (вони цього робити ще не навчилися), які за таку послугу охоче розраховувалися певною кількістю наркоти. І знову шалено закрутилося смертельне колесо — дня не обходилося без дози.
Такого кайфу, як колись, Льоня уже не відчував: певно, минула та стадія, коли наркотик потрібний, щоб відчути себе нормальною людиною. Організм перебудувався: споживав дозу все сильнішу і більшу. І “залежний” відразу встає з ліжка, йде вмиватися, їсти, налагоджувати якісь справи. А немає опіуму — лежить колодою, несила навіть руку простягнути до телефона, подзвонити, щоб зілля принесли й ощасливили. Отак і валяється, гризе табуретку, плаче, у напівзотлілому мозку спалахують думки про самогубство. А потім і справді у Леоніда почалися спроби звести рахунок із власним життям. Спершу намагався застрелитися, але якась надприродна сила вберегла його — патрон виявився холостим. Потім з’їв сімдесят таблеток транквілізаторів — це більше смертельної дози. Але організм, очевидно, настільки звик, пристосувався до всякої гидоти, що витримав. Одного разу випадково витягли із петлі сусіди. Інколи Леонід відчував зрив десь за тиждень, і щоб пригасити бажання себе вбити — починав споживати “слонячі дози” наркотиків. Деколи самому здається, що суїцид став способом життя.
Кілька разів Льоня намагався повернутися до нормального людського існування. Вдавалось перетерпіти кілька тижнів чи навіть місяців, а потім зривався і лягав у черговий «заплив». У кінці травня нинішнього року після тривалого лікування у стаціонарі втік до бабусі у село і все літо протримався без опіуму. Поки що почуває себе добре, але впевненості у завтрашньому дні не має. І, трохи поміркувавши, хлопець стишено промовив:
— Наркоманія — це така манія, яка буде переслідувати усе життя. Кажуть, що хто п’ять років коловся — потім десять відходити буде, якщо залишиться живим... А поки що намагаюся контролювати себе. Добре, що маю підтримку міцну звідусіль.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.