КОБЗАР ІЗ ПИЛОРАМИ...

Минулої зими сесія Млинівської селищної ради прийняла рішення збудувати пам’ятник Тарасові Шевченку на центральному майдані селища. Згодом це питання кілька разів порушувалося і на сесії районної ради. Скажімо, депутати IV скликання вирішили виділити з районного бюджету на будівництво пам’ятника Кобзарю 60 тисяч гривень. Через два місяці їхні наступники — депутати V скликання районної ради — це фінансове питання дещо підредагували. До речі, тоді дехто із народних обранців висловлював думку, що пам’ятник Шевченку у райцентрі вже є і, мовляв, не варто нагромаджувати його скульптур, аби не викликати реакції знецінювання ідеалів великого генія українського народу. Тоді дехто посилався на недалеке минуле: чи не у кожному селі, господарстві був пам’ятник Володимиру Леніну, але з часом за кількістю поволі нівелювався їх вплив на морально-політичний світогляд співвітчизників.
Звісно, люди мають право на власну думку, в тому числі і на таку, яка скажімо, не збігається з офіційною точкою зору. Зокрема, громадяни, котрі не вважають першочерговим завданням місцевої влади спорудження монументу Шевченку, наголошують на тому, що кошти на його виготовлення і встановлення можна було б використати на важливі соціальні програми. Посилаються вони й на те, що варто було провести опитування серед млинівчан, який саме пам’ятник вони б хотіли бачити на центральному майдані селища. Тобто дехто вважає, що там могла б стояти пам’ятка, історично причетна до нашої місцевості і таким чином символізувати ріднокрай. Не секрет, є й такі громадяни, котрі творчу спадщину Шевченка і його громадянську позицію воліють не вивищувати над духовними проблемами днів нинішніх, бо вважають актуальнішим і перспективнішим багатство Франкової творчості, зокрема, його філософських позицій, які перегукуються із сьогоденням.
Поважаючи право людей на власну думку і багатющу творчу скарбницю Великого Кобзаря та Великого Каменяра, утримаюся від власних коментарів. Можливо, чіткішою і виваженішою стане їхня аргументація після невеличкого екскурсу у «шевченкіаду» райцентру з допомогою визнаного краєзнавця — колишнього заступника селищного голови Миколи Муляра.
Отже, погруддя Тарасові Шевченку на території нинішнього державного технікуму ветеринарної медицини постало у кінці п’ятдесятих років минулого століття за кілька років після того, як цей навчальний заклад став функціонувати. Слід зазначити, що саме викладачі технікуму ініціювали встановлення погруддя Кобзарю. Щоправда, матеріал для його виготовлення дібрали неякісний, бо під снігами, дощами і вітрами монумент втрачав первозданну свіжість і естетичну привабливість. Працівники технікуму ліпили-переліплювали «шрами» на скульптурі, але відчутних результатів це не давало. На початку дев’яностих років на пилорамі у колгоспі «17 Вересня» у справах побував тодішній голова профспілкової організації ветеринарного технікуму Микола Муляр. Його увагу привернула купа, накрита зверху шифером. Він поцікавився незвичною архітектурною спорудою, на що працівники пилорами порадили самому туди подивитися. Коли допитливий млинівчанин добрався до «серцевини» тієї купи, то вгледів там погруддя Тараса Шевченка.
Звісно, що Микола Муляр відразу подався на перемовини з головою правління колгоспу і секретарем партійної організації. З’ясував, що керівники збиралися встановити у селі погруддя Кобзарю, але за веремією сільськогосподарських справ руки до цього не доходили. Відтак скульптуру поставили на зберігання на колгоспній пилорамі. Вловивши мить, сприятливу для дипломатичного реверансу, пан Муляр запропонував керівникам встановити погруддя на території технікуму у райцентрі. Ті погодилися.
Після деяких митарств 500-кілограмову скульптуру перевезли у Млинів. З допомогою студентів встановили на місці старого пам’ятника, при цьому повернули погруддя на 90 градусів лицем до краєзнавчого музею. Згодом виготовили і табличку з написом, але їй не знайшлося місця на постаменті. Після цього біля пам’ятника стали проводити мітинги та шевченківські дні, під час урочистих подій покладати квіти.
Ось так у Млинові змонтували пам’ятник Кобзарю. Без витрат із районної чи державної казни. Миколі Муляру ця патріотична акція обійшлася лише у кілька могоричів. До цього часу ім’я скульптора погруддя ніхто не знає, відомий лише ініціатор і автор ідеї його встановлення. Можливо, млинівчани хочуть мати пам’ятник, який буде уособлювати не випадкові чи стихійні наміри окремих громадян, а освячений духовними поривами усієї громади.
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.