Рівне:

Створення та просування сайтів

Стіна відчуження

Таке життя 28-вер, 2006, 15:079 prov 1 095
Хлопченя усміхнулося і кинулось назустріч із розкритими для обіймів рученятами.
— Чекай, мій Олежику, мама знадвору. Ось трохи зігріється і пригорне тебе, — лагідно вуркотіла Ніна, розтираючи червоні від морозу руки. Поспішаючи на маршрутку, вона забула рукавички.
Через хвилину-другу, вмостившись у мами на колінах, Олег захоплено розповідав:
— Вчора слонів бачив. Ми з бабусею у кіно ходили. — І відразу біг у сусідню кімнату, виносив іграшки, показував мамі.
Непомітно збігли дві години. А для рідних і люблячих людей завжди і найдовше побачення здаватиметься коротким, Ніна простягнула руки за пальтом, Олежик враз спохмурнів, насупився і зовсім по дорослому попросив:
— Побудь ще хоч трішки. Потім підеш додому.
Олегові рідко випадає бачити маму. Зате часто він чує про неї не завжди приємні слова.
— Дід Петро говорив, що ти погана...
А скільки метафоричних висловів приватного вжитку, які з відомих причин не процитує жодне друковане видання, сипали на голову одне одному дорослі при малолітній дитині?! І п’ятирічне хлопченя дещо почерпнуло для себе з отих сімейних розгнузданих баталій. Зараз, коли пані Любов, Нінина свекруха і Олегова бабуся, знову повертається до старих дріб’язкових тем власницького характеру: „Ти до нас прийшла — нічого не мала, в чому стояла. А від нас чотири лантухи добра вивезла...” — голос підвищується, малий підбігає до баби і ляпає то в одну, то в другу щоку.
Як відомо, у сім’ї, з того, як поводяться старші, дитина засвоює поняття про життя, про кодекс правил поведінки у різних ситуаціях, про ставлення до інших.
Олежикові не пощастило із сім’єю. У ній ще якось панував лад спокій лише до його народження. Взаємини молодих і старших ще не були у тій стадії, коли за найменшу дрібницю сиплються докори, звинувачення, приниження, які, нагромаджуючись, виростають стіною відчуження. Ще до невістки приглядалися, але вже тоді у стосунках з’являлися нотки роздратування і ворожості.
Ніна увійшла у сім’ю Корнійчуків, коли їй виповнилося лише сімнадцять. Віктор не залагодив відразу необхідних формальностей, пов’язаних із офіційним вступом у шлюб. Перша дружина, яка ще недавно жила в його оселі, ніяк не давала згоди на розлучення.
Віктор і Ніна спочатку жили у прибудованому приміщенні його батьків, вели самостійне господарство. Та про цей період у неї найсвітліші спогади. Ніна й досі переконана: якби свекруха не вмішувалася у їхні справи, вони із Віктором не розійшлися б. Пані Люба мала Ніну за ніщо, очевидно, й за людину не вважала. Тому частенько переповідає своїм подругам набридливі і вже не раз сказані фрази:
— Ледача. Буває, Віктор лютує через непришитий ґудзик чи пришитий не так: „Іди подивись, як мама це робить”. А вона нагнівається на всіх і тижнями не розмовляє.
Що, ж, Ніну можна зрозуміти. Заклик повчитися у матері, хоч і справедливий, але вимовлений войовничо, недоброзичливо, ображав та принижував її гідність. Тому вона замикалася у собі...
Елементарної людської теплоти, щирості, не кажучи, вже про любов, не вистачало Ніні в оселі Корнійчуків. А їй, як кожній жінці, хотілося турботи, ласки з боку чоловіка, хотілося відчути себе під надійним захистом, в усьому зустріти розуміння і повагу.
Крім того, Віктор частенько “діставав” дружину безпідставними ревнощами. Не один раз влаштовував привселюдні сцени, черговий раз принижуючи Ніну, хоча сам був неабияким мастаком і любителем стрибнути у гречку.
А пані Люба? Чи була вона протягом шести років другого синового одруження розумною, збагаченою життєвим досвідом старшою подругою, тактовною порадницею обох, “громовідводом” сварок, конфліктів, незрозумілих спалахів злості та сутичок, доброю підтримкою збоку, яка зміцнює сім’ю? Ні, навпаки! Часто-густо сама спричинялася до незгод і суперечок, Ніну відверто не любили. І вона навзаєм платила обом тією ж монетою.
Ніна майже відразу хотіла втекти назад у село, що у Володимирецькому районі. Назавжди. Але свекруха нічого не дала їм. І син, щоб піти на весілля до шкільного товариша, влізав за своїм новим костюмом до батьківської хати через вікно, немов злодій. Пані Люба навіть забирала у Віктора гроші, ним зароблені. І молоде подружжя змушене було жити на Нінину зарплату. Посварилися черговий раз тому, що не мала в чому закип’ятити чай.
Віктор залишив Ніну. Тоді вона приїхала до Корнійчуків, у дім на шість кімнат, де ні в чому немає нестатку, де тримають юрбу квартирантів-студентів у прибудові, із якої молодим довелося піти у найманий притулок. Прийшла, щоб забрати сина. Але Олега їй не дали. Свекруха ставить собі в заслугу, що вона виняньчила, вигледіла його.
Пані Люба і Віктор тепер особливо опираються на слова, сказані Ніною у момент гніву, відчаю, безсилля. Опираються і не можуть їх пробачити, полюбляють козиряти ними.
— Вона сама сказала якось, що не хотіла Олега. То чого ж тоді добивається?!
Зараз, коли вже розбита сім’я, Ніна хоче, щоб Олежик був із нею. “Де ж це бачено, щоб малу дитину відсудили від матері?” Вона ридала на всю вулицю. Просила допомоги у невідомо кого, щоб повернути їй синочка. Бо, переконана, яка б бабуся не була для Олежика, та все ж таки — бабуся. Ніколи він її не назве матір’ю…
Суд, до якого звернулася Ніна, щоб повернути сина, ухвалив: залишити Олега Корнійчука у батька. Знайшлися сусіди, які свідчили у суді, буцімто вона невиліковна і невиправна наркоманка, хоча Ніна нього бісівського зілля зроду не вживала.
Зіграло, певно, роль і те, що в Корнійчуків кращі матеріальні умови, ніж у неї. Їх новенька простора цегляна хата з усіма міськими комунальними зручностями на мальовничій околиці Рівного оточена чималим садом. Олег влітку ходить на грядку ласувати полуницями. Він — улюбленець, завалений безліччю іграшок: різних машин, всюдиходів, мотоциклів, у яких він відразу ж намагається відкрутити колеса. Такі дії малюка викликаюсь загальне захоплення: росте механік, як дід і батько.
Й цій розповіді варто було б хоча б побіжно торкнулися моральних чеснот Віктора. І справа зовсім не в тому, що він вдруге одружився — із ким не буває. Набагато гірше, що у Вікторовій уяві надто спотворений образ сучасної жінки. Для нього, вважає тридцятирічний чоловік, вистачить їх і без одруження.
Звичайно, матеріально Олег, може, й не матиме нестатку. Вже зараз йому готують кімнату на той час, коли виросте. Але яким виросте? Схоже над цим ніхто не збирається замислюватися. Ось один штрих.
Одного разу Ніна подарувала йому книжку казок.
— У мене була книжка з казками. Але баба її спалила, — розчаровано розповів хлопчик.
Атмосфера бездуховності, дрібних і дріб’язкових інтересів, обмов на Ніну. Адже вона аж у Володимирецькому районі. Хіба може себе захистити, бути в синових очах не такою, якою змальовують її дорослі?
Як Олегові у свої дитячі роки зрозуміти, що його мама просто недосвідчена молода жінка, яка спокійною і лагідною вдачею не може протистояти злісності колишнього чоловіка і свекрухи?
Чи зрозуміє він це згодом, повнолітнім? Який слід залишить у його душі дитинство без матері? За що ж позбавляти його її любові, ніжності, ласки і тепла.
Нехай буде сім бабусь, але вони ніколи не замінись єдиної на світі людини — матері. Так кажуть старі люди...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору