Чи вибачиш нас, мово, незрадлива?

В щоденнику Олеся Гончара від 19.07.1994 року можна знайти історично глибокі записи «І коли кажемо незалежність України, то це ж найперше мова, мова! Без неї незалежність — пусті слова…»
Прочитавши цих декілька рядків автора «Собору — велетня української літератури, в якого билось українське серце, бриніла українська душа і ніколи не зникала українська совість, багато над чим сьогодні можна задуматись. Насамперед над тим, як в нинішні часи дозволено глумитись над святішим святих — рідною мовою. Погодьтеся: поки що тільки відомі діячі української літератури, науки і культури найбільше вболівають за майбутнє української мови. В багатьох засобах масової інформації ми можемо зустріти їхні звернення до влади лейтмотивом яких є: «зникне мова — зникне нація». Багато з нас не усвідомлює тієї загрози, яка нависла над рідною мовою, і якось стає не по собі, коли читаєш про так зване «узаконення другої мови в окремих регіонах України. Проте, центр, його дії виглядають поки що, як ніщо — відсутня і державна рука, і державна воля і, насамперед, закони. Здавалось, і здавалось багатьом, що в умовах незалежної держави це питання повинно бути під пильним контролем влади. І все ж…
Україна впродовж багатьох віків зазнавала мовних тортур внаслідок всіляких «валуєвських» і «емських» указів і циркулярів, які заганяли українську літературу і національну культуру не в п’ятий, а в п’ятнадцятий кут.
Але ж це було в епоху несамовитого тиску на все українське, в часи, коли не було куди і на кого поскаржитись і десь шукати раду. Але то були зовсім інші часи, часи коли великий кобзар змушений був ховати українське слово в записнику за халявами солдатських чобіт. Сьогодні ми маємо Україну незалежну, але у цьому питанні недійову і мовчазну. Наш колишній «старший брат» голосить про утиск його мови на Україні. Який абсурд! Який нігілізм! Який неперевершений обман! Російська мова вільно і без яких-небудь перешкод функціонує по всій Україні, знову і знову збільшується кількість російських шкіл, російська низькопробна література в кілька разів переважає українськомовні видання, на жаль, і дитячі.
Якось сам для себе я зробив маленьке соціологічне дослідження і нарахував на якій мові респонденти відповідають на запитання кореспондентів телебачення на вулицях Києва. Відповіді були переважно російською, співвідношення були 1:6 на користь російської мови, то чи не великий гріх зі сторони ревних захисників російської мови стверджувати про її «ґвалтування» на терені нашої держави.
Або українська пісня. Я твердо переконаний в тому, що пройдуть роки і віки, а пісні у виконанні Дмитра і Миколи Гнатюків, або Раїси Кириченко будуть жити вічно. А ось зовсім інший приклад. На сьогодні все більше і більше з’являються, з дозволу сказати, пісні, які нікого і ні до чого не зобов’язують. Це, переважно, набір слів з присмаком вульгаризму, непристойності і бездуховності, не кажучи вже про якусь національну ідею. «Люблю» інколи читати «шедеври», які в пресі не соромляться називати піснями Андрія Данилка, чи, вибачте, популярніше Вєрки Сердючки. Як тільки цей, автор, і виконавець збагатив пісенну творчість України! Якось такий собі пісенний «шедевр» удостоївся побачити в популярній газеті «Україна молода».
У тексті пісні було все: «прекрасні» рими, «геніальні» думки, «неперевершений» сюжет, ще й назву ця пісня мала дуже смачну — «Пиріжок». Данилко-Сердючка зміг до того в своє музично-поетичне дитятко вкласти 16 слів — «шла», 8 — «пошла», 7 — «пойду». Аби відчути всю привабливість цього всього сміття процитую декілька куплетів:
Я тихо шла, шла,
Пирожок нашла
Я села, поела
Дальше пошла (4 рази)
Я тихо шла, я шла,
Я пирожок нашла
Я села, поела, дальше пошла,
Я тихо шла…(2 рази)
І так собі «шла» через усі десять куплетів. Тоді я боявся, аби від подібних текстів на мене щось «не нашло».
Отож, якщо ми будемо виховувати наше молоде покоління на подібних «пиріжках», то втратимо дуже багато, як не все. Гадаю що писати гарні вірші та пісенні тексти значно складніше, ніж змішувати російсько-український мовний коктейль, який, на жаль, у Данилка-Сердючки є фірмовим, і який робить величезну послугу і міджу нашої прекрасної мови. В житті, на жаль, мені довелось начутись багато непристойностей, на адресу рідної мови. Пригадую, навчаючись в Луцькому державному педінституті імені Лесі Українки, якось зупинився біля дверей аудиторії, де студенти російського відділення філфаку складали екзамен з української мови.
На разі відчинилися двері і вийшла заплакана студентка. Обвела мокрими очима подруг, які чекали своєї черги і люто вигукнула: «Как мне надоел этот лошадиный язык». Коментарі тут, гадаю, зовсім зайві. Ніхто з присутніх не зреагував на цю словесну підлість.
Пригадується й інше. Уже після проголошення незалежності України, ми з групою постраждалих після чорнобильської катастрофи дітей, поїхали до Запоріжжя на оздоровлення. Жили в таборі на острівку квітів, зелених дерев зовсім поруч Дніпра за 30-40 кілометрів від індустріального міста, яке цілодобово випльовувало з своїх труб важкий дим з різноманітними шкідливими домішками. Чим довше я перебував у таборі, тим менше мене дивували ситуації, в які я потрапляв у розмовах щодо української мови на тій землі, де колись ще козаки викресували своїми шаблями волю для України. Пригадую, як зневажав українське слово місцевий вихователь, який був повним тезкою кобзаря Тараса Шевченка, як місцева вихователька, вчителька за освітою, просто заборонила мені називати свого сина Павликом. — Он у нас Пашка! — сказала якось роздратовано. Запам’ятався такий неординарний випадок.
Вчителька-студентка вже з «наших» попросила на концерт у завідуючої складом українські костюми для виступу, які, як на диво, були там. — Чи не могли б ви дати нам костюми, щоб виступити на конкурсі пісні? — Запитала. — Не понимаю что вы хотите? — в свою чергу сказала та.
Хтось з наших діток повторив прохання.
— Я не понимаю украинского, говорите по-русски, — не попросила, а наказала. Для честі нашої молодої виховательки відповідь була досить правильною:
— А ви, — коли ми приїдемо ще раз, навчіться бодай, розуміти мову держави, в якій живете.
Отож, на захист нашого найбільшого надбання — мови, потрібно було стати вже давним-давно. Просто, сьогодні існують проблеми, які породжені вже новим часом. Одні, у кого мільйони, прилучитися до цієї акції не можуть з тих причин, що вони мають інші клопоти — перетворювати мільйони на мільярди. А щодо простолюду? У нього також в певній мірі, бракує часу: в їхні голови втиснуті думки: як вийти з тої соціальної ями, з якої не можуть самотужки викарабкатись і до цих пір. Завершити ці свої роздуми хотілося рядками з пісні талановитого поета і справжнього патріота України Віктора Баранова «До українців»:
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя і сир.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина,
Тільки — хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?
Леонід КУЛІШ,
с. Кричильськ
Сарненський район.