Зазвичай так кажуть про людину, котра починає відразу кілька справ. Та, як правило, не досягає успіхів. Бо недарма твердять: одними штанами важко закрити три сонця. І все ж бувають приємні винятки. Як у нашому випадку. Бо Анатолій Пожарський — з когорти неспокійних, у яких на все часу вистачає. Геральдист, краєзнавець, турист, пасічник, шаховий композитор. Його основна робота — в міському Будинку дітей та молоді. А ще він голова громадської організації, міської спілки ветеранів Афганістану. А додайте ще й сімейні клопоти (закінчують спорудження власного дому). Отакий спектр занять. Як на мене, справляється з ними непогано.
Пан Анатолій за фахом педагог, а за покликанням душі – невгамовний і азартний романтик. Хоче все пізнати, кругом побувати. За свої 42 роки справді побачив немало. Рядовим взводу управління розвідки мінометної батареї 21 місяць прослужив у злопам’ятному Кандагарі, на власному досвіді переконався, що таке кров’ю мита афганська земля, спекотна, непривітна для чужинців, якими були для місцевого населення „шураві”. Був поранений в руку, та виконував військовий обов’язок чесно, тому не соромиться ратних нагород. На зворотньому боці цього фото старший лейтенант Рогозін (він на знімку без головного убору) власноруч написав: „На пам’ять про нелегку службу на далекій, кров’ю обмитій афганській стороні. Ти чесно і до кінця виконав свій воїнський та інтернаціональний обов’язок. Спасибі тобі.”
Потім було навчання на історичному факультеті Волинського держуніверситету імені Лесі Українки. Майбутню професію обрав із міркувань зануритись у минувшину рідного краю. Нині очолює районну краєзнавчу організацію та керує історико-краєзнавчою секцією Малої академії наук. Єдиний на Дубенщині член Українського геральдичного товариства, прививає хлопчикам і дівчаткам любов до цікавої справи: появи та походження гербів і прапорів на теренах Рівненщини. Багато років бере участь у різноманітних наукових конференціях у Львові, Луцьку, Острозі, Дубні, виступає з ґрунтовними рефератами.
Скажімо, конференція УГТ Львівського відділення Інституту української археології та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України, Центрального історичного архіву в місті Лева тривала три дні. З цікавими повідомленнями про генеалогію відомих родоводів, учених, гербову систему українського лицарства, військові печатки, історію гербів окремих міст, символіку і нагрудні знаки частин і з’єднань Армій УНР, сучасний стан геральдичної справи у Збройних силах України виступали 45 осіб із Києва, Львова, Одеси, Луганська, Дніпропетровська, Севастополя, Москви, Фінікса (США). Були це знані в науковому світі постаті, письменники, краєзнавці, воєначальники. Приємно, що в такій елітній компанії не загубився наш земляк. Більше того, саме його рефератом „З досвіду роботи творчого об’єднання” „Символіка України” Будинку дітей та молоді міста Дубна” відкривалась конференція. Пізніше працю надрукували в часописі Українського геральдичного товариства „Знак”.
Повернувшись додому, пан Анатолій розповів вихованцям про експонати виставки уніформастики, символіки та прапорництва, познайомив із новинками у захоплюючій сфері наукових досліджень, про які дізнавсь під час конференцій.
Схвально зустріли фахівці роботу Пожарського „Герби Дубна”, що вміщена в збірнику за підсумками чергової Львівської геральдичної конференції. А потім уже радів за свого учня Сергія Мартинюка. Одинадцятикласник представив на Всеукраїнський конкурс МАН працю „Геральдика Рівненщини”, що посіла третє місце. Тут узагальнено й систематизовано чимало матеріалів про регіональну геральдику. До речі, хлопчина мріє здобути фах у тому ж навчальному закладі, який свого часу закінчив його науковий керівник. Непогані надії подають і вихованці секції Юрій Глодовський, Дмитро Мазур, Тарас Голубенний. Сам педагог завершив герб ЗОШ №1, професійно-технічного ліцею №27, має запрошення на чергову геральдичну конференцію, що відбудеться восени у Львові.
Ось уже восьмий рік пан Анатолій очолює району краєзнавчу організацію. За цей час вона зросла кількісно, проведено чимало цікавих заходів, зокрема ювілейні читання, присвячені Волині, переселенню чехів на Дубенщину, найстарішому храму на Кемпі, місцю польської громади в житті регіону, родині Шумовських.
Скажемо ще про одне хобі земляка – шахову композицію. Його задачі друкувались у журналі „Жінка”, щорічнику „Шахові композиції України”, газетах „Україна молода”, „Подільська зоря”, дубенських „Скриня” та „Вісті й коментарі”; знають його етюди в Македонії, Фінляндії, США. Похвально оцінено задачі кандидата в майстри спорту з композиції: із 152 робіт п’яту частину відзначено. Сам читав відгуки на них в журналі „Проблеміст України” чемпіона світу Романа Золотокоцького (Самбір), президента секції Шахових композицій України Євгена Рейцена (Полтава), котрі вважають за честь подати спільні задачі з нашим композитором. Зокрема, лише останнім часом Анатолій Пожарський завоював сім призів за вдалі шахові етюди. Учасник українських і міжнародних змагань активно вивчає доробок найвидатніших проблемістів світу, має власне ім’я в шаховій композиції. Мав підстави член виконкому республіканської комісії з шахової композиції, майстер спорту Микола Пархоменко, коли писав у вінницькій газеті „Панорама” (23 липня 2008 року), що „дубенчанин – майстер композиції мініатюри, завдяки йому вона дістає новий поштовх у поширенні на Рівненщині, збагачується новими задачами–знахідками світова шахова композиція.
Педагог виступив співавтором книжки „Шаховий композитор Арсен Левкович”, що побачила світ у Дубні, та видав власну „Шахову абетку”, (2001р.) – збірку скахографічних та зображувальних задач, коли вперше на Україні шаховими фігурами відтворено всі літери національного алфавіту. У вступному слові до роботи, адресованої дітям і цікавим дорослим, письменниця Любов Пшенична зазначає, що абетка – незвичайна і незвична, своєрідний лабіринт, з якого з честю вийде той, хто розуміється в древній і премудрій грі, знає правила королівського етикету, усвідомлює закони шахового містечка, вміє розсудливо ризикувати. Абетка розвиває логічне мислення, кмітливість, тренує розум.
Майже 20 літ тому Пожарські почали зводити на околиці міста власний будинок „Довгобуд” (за визначенням берегині роду пані Валентини) зі скрипом, помаленьку наблизившись до фінішу. Зарплати в подружжя малі (дружина теж – педагог), а будматеріали дорогі. Все в оселі та довкруж неї роблять власними руками. Ростуть не лише молоді деревця, але й синочки. Старший Сашко мріє стати...Президентом України, ну а менший Юрчик поки що не каже, ким буде.
Розмовляючи з дружиною, гадав почути скарги на вічну зайнятість чоловіка (скажімо, чимало часу займає боротьба з „афганським синдромом” – непотрібність колишніх інтернаціоналістів суспільству, нездатність адаптуватись у ньому).
Та співрозмовниця „не стала на вуха”, намагалась залучити благовірного до власних заходів у роботі зі студентами профтехколеджу. Бо, приміром, хто може ліпше від нього організувати екскурсію в Карпати? Пані Валентина з посмішкою зауважила: „У мого чоловіка хобі – надовго і серйозно. Останнім часом пропадає на пасіці, хоче побільше знати про крилатих трудівниць. Ото дещо з буденних клопотів перекладеться на мої плечі. Але, взаємовиручаючи один одного, спільно пертимемо віз на гору” (обійстя педагогів на крутому горбаку).
Що ж, можемо тільки позаздрити пану Анатолію, що має такий надійний і розуміючий „тил”. Наділений природним даром робити іншим добро, він ще не раз „відзначиться” в цьому плані, будучи і швецем, і жнецем, та ще на дуду грецем.
Василь Яноші,
Дубно.
