Воїн із пасторською борідкою

Рядового Сергія Мориконя різнить від інших воїнів хіба що класична пасторська борідка. Контрактник ось уже п’ять років служить у полку зв’язку не лише стрільцем контрольно-постового взводу, але й, за сумісництвом, духівником-місіонером. Випускник Рівненської духовної семінарії добре розумів, що посада капелана нелегка та відповідальна. Та комусь потрібно впроваджувати духовні засади серед військово-службовців, впливати на їх моральний стан.
А почалося усе після звернення в 2004 році глави Української православної церкви Київського патріархату архієпископа Філарета до єпархій включитись у місійну діяльність серед земляків, які в силу певних обставин не відвідують божих храмів. Йшлося насамперед про тяжкохворих і військовослужбовців. Костопільчанин саме закінчував службу в Збройних силах у батальйоні ПВО, що дислокувався біля аеропорту, і близько до серця сприйняв клич авторитетного в християнському світі душпастиря.
Не співбесіду до митрополита Рівненського та Острозького Даниїла запросили трьох військовиків, відібрали для капеланської служби одного – вчорашнього настоятеля храму Тихонопочаївської Божої матері, що в селі Пенькові на Костопільщині.
За приклад молодий батюшка взяв сподвижницьку діяльність отця Федора Шумовського з села Мирогоща (Дубенщина), який уже в поважному віці безстрашно обходив передові окопи, відправляв польові богослужіння для частин, що відходили на фронт і в атаки, сповідав, причащав святими Таїнами вояків (рядки з атестації до бойової нагороди). Місійні обходи окопів робив, як правило, уночі, під свист куль і розриви шрапнелі, з молитвою на устах в ім’я Бога та свого народу. За це ідейний та сильний волею священик був удостоєний орденів святої Анни та Святого Володимира, Георгіївського хреста. То був справжній герой Першої світової війни. До речі, за прикладом батька пізніш військовим капеланом у Польщі, а потім генеральним капеланом у французькій армії у Німеччині для православного воїнства під час Другої світової війни аж до 1949 року служив і його син Юрій.
Пан Сергій добре знав, що місійна служба відрізняється від парафіяльної, тому взяв на озброєння настанову апостола Павла: „Для всіх – бути всім!”. Тобто пастир добрий душу свою має віддавати за вівці свої. Так, йому не доведеться здійснювати душпастирську місію в окопах, на передовій, та буде нелегко. По-перше, його насторожено зустріли офіцери та прапорщики: „А це що за жук?”. І давай „навантажувати”. Наряди, як усім: чергування на контрольно-пропускному пункті, патрулювання по місту, бойова та стройова підготовка, підняття за тривогою. Рядовий у рясі не ображався, хоч дехто із офіцерів намагався свою зверхність демонструвати через приниження (читайте – матюки). Служба є служба. Але контрактник не мирився із зухвалістю, умів довести різницю між вимогливістю та знущанням, покликанням нести Слово Боже в солдатські маси та сліпим виконуванням чиїхось забаганок. Дійшло до того, що навіть полковнику, коли той дозволив собі нецензурщину на адресу священнослужителя, до того ж у каплиці, показав на двері. Правда, офіцер пізніше вибачився перед батюшкою за свою нерозумну поведінку.
Друга проблема була в несусвітній дикості рядового складу, зокрема вихідців зі східних регіонів, щодо релігійних засад. Та за п’ять років молодий духівник дещо змінив на краще. Так, нове поповнення традиційно освячують на плаці, за релігійними канонами відзначають Пасху та Різдво. Помаленьку призвичаїлися колядувати, тепер навіть кутю самі солдати готують. Проводив панотець бесіди на морально-етичні теми з солдатами, відгукувався на їх прохання поговорити сам на сам. Регулярно здійснював богослужіння, сповіді, причастя, на які приходили і рядові, і командири. До речі, в багатьох офіцерів і прапорщиків духівник освячував квартири, хрестив дітей.
Невеликий авторський відступ. Не думав, що через чверть століття доведеться знову „обживати” казарму, де колись відбував офіцерські збори в полку зв’язку небезвідомого Вілена Мартиросяна. На третьому поверсі, де колись була ленінська кімната, пан Мориконь облаштував „військову каплицю Святого Архістратига Божого Михаїла”. У ній – суворий похідний обладунок: однорядний іконостас, врата, два золотисті свічники, хрести, кілька ікон. До слова, одну з них – Казанську Божу Матір, відтворену на килимі – сюди пожертвував один із офіцерів. А ще у старій скрині в кутку каплиці капелан тримав речовий мішок із власним протигазом, особистий захисний комплект. І саму каплицю зроблено з дерев’яних щитів – її можна швидко демонтувати, коли підрозділ міняє місце дислокації за сигналом тривоги.
Того дня, коли я побував у полку зв’язку, солдати виносили зі спалень речі. Проходячи біля дверей, із яких тягнуло ладаном, кожен хрестився, прислухавсь до служби. Її правив капелан при допомозі трьох спудеїв Рівненської духовної семінарії з нагоди спомину про чудо в Хонах, коли архістратиг Михаїл врятував ікону. Прикро, що на богослужінні не було прихожан у гімнастерках. Вловивши мій запитальний погляд, панотець знічено розвів руками. Хтось із командирів вирішив, що виносити з казарми речі – справа найважливіша. Що ж, ніде правди діти: нове в армії приживається таки з трудом. Адже в Україні немає інституту капеланів. Ось уже третій рік у парламенті ніяк не розглянуть підготовлений проект закону про впровадження капеланської служби у Збройних силах. І все ж духівник-місіонер сподівається на позитивне вирішення питання, і тоді священнослужителі зможуть піднімати моральний дух людей в солдатській формі. Сам пан Сергій має бажання й далі прилучатись до потрібної справи. Тим більше, що має добрий „тил”: матушка, пані Вікторія, близько до серця приймає клопоти чоловіка.
Нещодавно у древньому Острозі відбувся міжнародний семінар капеланів. Та на нього чомусь не запросили єдиного в Рівненському гарнізоні священика. Між тим, він мав про що розповісти, працюючи на посаді духівника серед військових.
Що не кажіть, а ієрей сумлінно несе нелегкий пастирський хрест. Бо виконує і обов’язки настоятеля храму в Пенькові. Має і перші нагороди: ювілейну медаль „15 років Збройним силам України” та грамоту командування військової частини. Але найбільшою нагородою рядовий контрактник вважає вдячність солдатів, коли допоможе їм розібратися у складних життєвих ситуаціях, коли у створену власноруч каплицю збираються незвичні прихожани, аби послухати під час богослужіння його слово. Щось таки осідає в душах відвідувачів храму.
Василь Яноші,
Рівне.