Двом богам не служив, а трьом владам – доводилось

Всевишній наділив корчанина Василя Гладецького багатьма талантами. Представник старої інтелігенції, він ось уже 65 літ не зраджує власному покликанню і творить за допомогою фарб і пензля. Будучи майже глухим після важкої контузії, 30 років керував одразу двома хорами – заводським і церковним.
Ніколи не вчився музики, а написав кілька творів, поклавши на ноти вірші безсмертного Кобзаря. Справедливий по натурі, тривалий час судив футбольні матчі в літописному граді. Дідусь бачив багато і переживав чимало. Під час окупації служив бургомістром Корця, а після визволення Рівненщини як фронтовик дійшов до Берліна. Це постать справді унікальна, таких нині в нашому краї не густо. І життя їх – повчальне.

Рятував дзвони і людей
Мешканець Закорчицького Семен Гладецький був кравцем, кряжився за машинкою 15 годин на добу, щоб прогодувати сім’ю з п’яти ротів, заробити сяку-таку копійчину. Сподівались батьки, що середульший син допоможе вирішувати сімейні негаразди. Василь гарно закінчив сім класів повітової школи, в 1931-му став учнем Дубенської гімназії, що мала статус вищого навчального закладу. Відслуживши три роки у Війську Польському, в 1935-му подався здобувати професію художника до престижної Почаївської академії іконописців. Ще й тепер у сімейному архіві корчанина зберігається пожовкла від часу світлина, де на фоні Троїцького собору зазнято гурт студентів, серед яких і пан Василь, який власноручно зазначив на зворотному боці знімка – „Братія почаївської Свято-Успенської лаври, дня 15 червня 1936 року”.
Повернувшись у рідне місто, молодий митець серйозно взявся за роботу, працюючи за фахом у місцевому Свято-Троїцькому монастирі. Є у Гладецького „Щоденник” (веде його вже 72 роки), де зафіксовано, коли і кому малював ікони та релігійного змісту картини, хто і скільки за них платив (переважно продуктами). Там зазначено, що два роки витратив на ікони „Божа Матір” і „Спаситель”.
– Вони пам’ятні не лише тому, що перші, – ділиться сивий художник, – а й тому, що стояли з ними під одним вінцем з вірною дружиною Яніною.
До духовної тематики у співрозмовника особлива прихильність. Окремі ікони та фрески Гладецьго побачите у храмах Львова, Бреста, Житомира, селах Корецького та Новоград-Волинського районів.
Ніколи не думав 27-літній іконописець, що німці призначать його секретарем управи, а пізніше доведеться й очолити її („хлопці з лісу” вбили бургомістра Дмитра Шамберка). Розважливий, чесний, справедливий, не вельми „висовувався”, бо доводилося служити аж трьом владам: гітлерівським окупантам, червоним партизанам та українським націоналістам.
– І всім було добре, як я керував Корцем, – стверджує пан Василь. – Нині в місті немає старшого за мене ветерана війни. І мої брати вже померли, а я живу. Знаєте, чому? Я угодний Богу. Коли був бургомістром, жодної людини на роботи в Німеччину не відправив.
Собі в актив зараховує і те, що вдалося уникнути зняття дзвонів у кількох міських церквах та відправки їх у третій рейх. Їх таки зняли, та закопали в надійних людей. А німцям здали кілька розбитих. А ще врятував від загибелі чотирьох євреїв: спершу ховав їх у погребі, а потім Мойшу Бігуса, Хаю Дахінгер, Малку Фрідман і Лейбу Бассера переправив до партизан, які дислокувались у надслучанських лісах.
Щойно визволили місто, як „Смерш” впритул зайнявся вчорашньою гітлерівською адміністрацією. Міг загути в сибірські табори й корецький бургомістр. Та на його захист виступили українці, поляки, уцілілі іудеї, довели енкаведистам, що художник громаді шкоди не чинив. І в каральному органі до цього прислухалися.

Вождів малював
і маршалів годував
В січні 1944-го вдруге одягнув військову форму. Після запасного полку в Борисоглібську (Воронезька область) у складі Другого Білоруського фронту громив нацистів у Білорусі, Польщі, Німеччині. Пройшов із однополчанами повз зруйнований рейхстаг, розписавсь на його подзьобаній кулями стіні. Рядовий мінометник уже перед кінцем війни був тяжко контужений: під містом Грайфенгаген снаряд розірвався у якихось 15 метрах від його окопу, ногу прошили осколки, на одне вухо зовсім оглух. Після лікування став санітаром госпіталю.
Коли зізнавсь, що володіє пензлем, робота знайшлась. І зараз дивується якійсь маніакальній потребі армійських чинів мати портрети – вождів і свої власні.
Та згадуються і приємні моменти того часу. Якось доручили йому стати... кухарем, гарно сервірувати стіл для перевіряючого. А ним виявився маршал Костянтин Рокосовський. Сподобалась йому фарширована риба (стали у пригоді солдату навики, здобуті під час навчання у польській гімназії). Видатний воєначальник особисто подякував санітару, ще й грамоту вручив.
Коли санітара „списували на гражданку”, начальник травматологічного відділення госпіталю, майор Віталій Руденко вручив йому на згадку настінний годинник із боєм. Бездоганний механізм ось уже більше шести десятиліть працює без жодного ремонту, точно відраховує прожитий паном Василем час, що проходить у звичних справах: клопоти по господарству та обов’язково щодня кілька годин терплячої роботи за мольбертом. Так народжуються з-під пензля вправного майстра нові полотна... Розпрощалась років двадцять тому з білим світом дружина, всі хатні клопоти лягли на плечі старенького, котрий мешкає з сином-інвалідом. Воно б можна було й миритись, та пенсії в інвалідів не „ахти”, її ледь вистачає на найнеобхідніше. Аби полегшити процес виживання, вирішив продати кілька картин. Та кому вони потрібні нині, хай і майстерно написані?

Славив Бога
і партію, Христа і Леніна
У Корці вчорашньому фронтовику „довірили” впорядковувати запущену наочну агітацію. А він у „навантаження” організував хор на цукровому заводі, зібрав інтелігенцію міста у драматичний гурток. До речі, музику до вистав писав сам. Упродовж тридцяти років пан Василь керує хористами, виводить їх у ряди кращих району та області. І це майже при повній глухоті! Правда, начальство на основній роботі докоряло, що в церкву ходить, усі партійні та профспілкові збори ним починали і ним закінчували. Митець спокійно парирував: „Якщо вам невгодний, то звільняйте мене!”, та де на заводі могли знайти такого завідувача клубом і водночас художника. Тим більше, що репертуар хору був „ідеологічно витриманим”: спочатку „Партії слава лунай”, „В одній радянській сім’ї”, „Ты, Россия моя”, „Размечтался солдат молодой”, і тільки після цього українські народні пісні, „Черевички” Й. Пашкевича, „Думи мої” тощо. Щодо вправності в зображенні великого Ілліча, славних пролетарів і гучних лозунгів до художника теж не було жодних претензій. А коли пропонували „бійцеві ідеологічного фронту” вступати до партії, культармієць відверто сказав: „Я віруючий – двом богам я не можу служити!”
А що ж малювання? Воно, як перше кохання, ніколи не забувається. Чимало уваги приділяв воєнній та історичній тематикам. Ось назви його окремих полотен: „Корецький замок”, „Богдан Хмельницький приймає корецьких шляхтичів”, „Козаки над Дніпром”, „Переправа на Одері”, „Солдат-переможець”, „Оборона Севастополя”. Як грою барв, так і філософським осмисленням художнього задуму вражають духовні картини „Голгофа”, „Мати Божа з немовлям”, „Різдво Христове”, „Моління на чашу”, „Благословення хліба”.
Коли я торік напровесні побував у художника, показав він нову роботу „Україна”. Наша ненька-земля зображена на ній в образі вродливої дівчини з мечем і щитом, який прикрашає тризуб, доповнює картину напис „З нами Бог”. Думає її подарувати сину Серафиму, який мешкає аж у Тюмені, рідко приїжджає в сімейне гніздо. То ж кожна зустріч із ним, невісткою і внуками для старенького – радість.
Не можна не згадати і єдину картину, яку не прийняли в історико-краєзнавчому музеї на персональну виставку Гладецького. На полотні автор увіковічнив свою молоду коханку, причому написав її в стилі ню (оголеною). Директор магазину Неоніла Бухлій мотивувала відмову тим, що, мовляв, серед відвідувачів чимало школярів. Хоч картина зроблена чудово – зображення гарної жінки, оповите серпанком романтизму, не може не зацікавити. Що ж до самої виставки, то вона тривала вісім місяців. Уява в художника багата. Житейського досвіду – не позичати. Портрет палкої молодички не прийняли? Це сьогодні. Та не забувайте: велике пізнається на відстані часу, що добре знає 95-літній земляк.

P.S. Коли подзвонив у Корець, аби поздоровити пана Василя з черговою річницею визволення України від тимчасової окупації німецьких загарбників, телефонної трубки ніхто не підняв. Сусідка Тетяна Юхименко повідомила, що Василь Гладецький відійшов у інший світ. Прикро, що скінчилось земне життя непересічної постаті.
Василь ЯНОШІ,
Корець.