Селянин усиновив лелеку

— А ви, Федоровичу, чому не хвалитесь? — запитую знайомого із сусідньої п’ятиповерхівки. — Невже спрацювало неприємне правило «скільки на рибалку — стільки з рибалки»?

Степан посміхнувся у рудуваті вуса:

— Хлопці ще тільки думають про сніданок, а моїм уловом уже поснідав Іван. Бачили б, як хапав на льоту карасі! Вловивши мій здивований погляд, сусід пояснив, що Іван — то лелека, який восьмий рік живе в озерянця, йому дубенчанин не вперше віддає улов...

Зустрічна жіночка дала таку «наводку»:

— Якщо побачите на березі чоловіка, а за ним лелеку, то це буде Леонтій Савчук. Птах із господарем — нерозлучні, як правило, зранку на пасовиську. Правда, кобилу «пас» ще й собака Черниш, на котрого дідусь прикрикнув, аби «не дуже старавсь, заробляючи на обід», тобто не вельми гавкав на незнайомця.

Пенсіонер, дізнавшись про зацікавлення журналіста, звернувся до лелеки:

— Ходи, Іванцю, до хати, будемо інтерв’ю давати! У затишній літній кухні дізнався цікаву історію про птаха, що став синантропом.

Синантропами називають птахів, які живуть поруч із людьми чи в ландшафті, створеному нею. Вони майже не можуть існувати в інших умовах. Білий лелека, хатній горобець, міська та сільська ластівки, кільчаста горлиця, сирійський дятел якраз і належать до синантропних птахів. У минулому вони були жителями скелястих гір, урвищ, лісу, степу. Завдяки людині заселили культурний ландшафт на значній території. Пернаті приносять чималу користь, знищуючи шкідників на полях, у садах, водоймах. Тому людина цінить, охороняє їх і приваблює до своїх жител.

Кинувши птахові кілька шматків хліба з яєшнею, пан Леонтій заспокоїв:

— Нікуди не піде без команди, хоч і не наблизиться до чужого. Кмітливий, розмовляю з ним — все розуміє, тільки говорити не вміє. Виявилось, що Іван — не перший «приймак» у Савчуків.

45 років тому, після закінчення Рівненського бухгалтерського технікуму пан Леонтій приїхав у Озеряни, бо в Квітневому, бригадному селі, зустрів свою долю — місцеву дівчину-красуню Євгенію, теж бухгалтера, з котрою невдовзі одружився. Мешкали на хуторі Сокири. Ото в 1963 році приніс до садиби птаха із перебитим крилом. Підлікували його, призвичаївся у привітних хуторян, та наступного року не повернувся із вирію. Савчуки вірили: там, де лелека водиться, і щастя родиться. От воно і не обминало працьовиту родину. Глава її трудивсь обліковцем в місцевому колгоспі. Перебралась сім’я в Озеряни, неподалік залізничної станції звели добротний будинок. Тричі «прилітав» лелека на нову садибу: сини-близнюки і дочка звеселяли обійстя. Людмила якось знайшла бусла з перебитою ногою, довго виходжувала, навіть до ветлікаря по допомогу зверталась. І полинув восени великий гарний птах у далекі заморські краї. Сумували за ним селяни, хоч і раділи, що пару знайшов, аби виконати покладене на нього завдання продовжити рід. А вісім років тому пані Євгенія, повернувшись в обід із пасовища, де корову доїла, схвильовано повідала чоловікові, що там цибає бусол із поламаним крилом. Його спіймали механізатори, які обробляли цукрові буряки (скалічений птах навіть не тікав), наклали шину. Шкода сердешного, може загинути. Господиня понесла пораненому хліба, нагодувала. Отак і познайомились.

Посміхається селянин:

— Приймак знайшов приймака. Восени ж, як похолодало, запросили в обійстя. Спершу жив птах за хлівом, потім перебрався на солому в компанію гусей, курей, качок, де зимував, слухаючи не лише галасливе птаство, але й пофоркування спокійної Каштанки.

Білий лелека — великий гарний птах із сніжно-білим і чорним оперенням. Довірливість, вірність місцю гніздування викликають любов у людей до нього. З радістю стрічають лелек, які навесні повертаються до старих гнізд. Звуть їх ще чорногузами, боцюнами, буслами, веселиками. Влаштовують птахам, що є героями багатьох легенд, казок, пісень, спеціальні пристрої на дахах, деревах, стовпах (колеса, борони) аби селились тут. Живляться лелеки не лише жабами, але й мишами, ховрахами, різними водяними комахами, приносять велику користь сільському та рибному господарствам.

Довгодзьобий озерянський герой дещо не «вписується» у загальноприйняту схему. По-перше, не літає, бо крило зрослось невдало. По-друге, дещо відмінний у нього від звичайного «раціон». Якщо дикі його співродичі надіються, як правило, на власні сили, то Іванові підсобляють люди. Вважайте, бусол став усеїдним. Сусіди приносять йому потрошки із зарізаної птиці, не відмовляється від булки, ковбаси, несоленого сала, підсмаженої картоплі, залюбки споживає вареники. А про рибу вже згадувалось. Починаючи з весни, поповнив «меню» мишами (під час оранки навіть у сісідів не виходить із борозни), ящірками, комахами-плавунцями, збирає черв’яків.

— Пам’ятаєте притчу про походження лелеки? — нагадує пан Леонтій. — Всевишній доручив чоловікові занести мішок в сусіднє село, але заборонив дивитись, що в ньому. Нетерплячий носій таки розв’язав ношу, а звідти чкурнули увсебіч ящірки, гадюки, миші, жаби. Ото Бог, як покарання, перетворив неслуха на лелеку аби той збирав земноводних, плазунів і гризунів.

На думку пенсіонера, Іван ретельно виконує начертане йому Всевишнім призначення. Скажімо, восени на картоплі не пропустить жодної полівки, влітку годинами полює на жаб, плавунців у рівчаку. Правда, останім часом рідше пригощається улюбленими варениками з м’ясом, бо п’ять років тому відійшла в інший світ сердобольна господиня. І тепер господар і птах частенько перебиваються всухом’ятку. Краще стає влітку, коли з обласного центру приїжджають внуки на канікули (їх у 71-річного дідуся шестеро). Тоді старенького «приймака» третьокласниця Віта й десятикласниця Наталія беруть під своє крило. Та й донька Людмила (зайнята підприємництвом) частіше навідується до рідного гнізда. Бо сини Юрій та Микола подалися у світ на заробітки: вдома не знайшлося заняття для електрозварювальника та водія. А серед внуків уже двоє студентів, які потребують батьківських «субсидій».

Отак помаленьку розмова двох пенсіонерів перейшла на теми сьогодення. І її уважно слухав, примружуючи око, лелека. Його добре знають в околицях, навіть сусідські собаки не чіпають, пильно проводжаючи поглядом, коли Іван простує на луг чи з лугу додому. До речі, за вісім років жодного разу не ночував на березі річки. Якось привів до Савчуків боцюна-незнайомця, про щось погомоніли на своїй пташиній мові, клацаючи довгими дзьобами, і розійшлись. Раз облаштував гніздо на погребі, та на цьому все й закінчилось із «сімейством». І восени не вельми переймається відлітаючими у вирій родичам: чи то зрозумів свою ущербність після жорстокого удару об телеграфні дроти, чи інстинктивно пізнав надійність спілкування з людьми. Як би там не було, та Іван тримається обійстя пенсіонера, який свого часу «по-людськи» поставився до пораненого птаха, знайшов до нього підхід.

Дорослі лелеки — безголосі. Іноді можна почути в гнізді, де вони сидять або стоять (навіть на одній нозі), їх тріскучі звуки, що виникають від удару однієї частини дзьоба до іншої. З відкладених навесні (найчастіше 4 білих) яєць пара висиджує за місяць безпорадних голих малюків, котрі пищать. Упродовж дня батьки їх годують 9-10 разів, тому пташенята швидко ростуть. Перед відльотом у теплі краї лелеки збираються зграями на своєрідне «віче». У вересні-жовтні подаються на південь, у Африку. У науковій літературі описано непоодинокі битви лелек із орлами, з яких часто переможцями виходять перші, дивуються орнітологи. Серед птахів України в білого лелеки найдовший дзьоб — до 20 сантиметрів. Правда, живе він, як шпак чи горобець — усього 11 років. Отже, далеко йому до ворони чи сови (живуть 69, 68 років), навіть голуба (30 років). Зате синантроп має 112 родичів, зокрема чорного лелеку, чаплю молотоголову чи китоголову.

На жаль, останнім часом кількість боцюнів у нашій місцині відчутно зменшилась. Причин тут кілька, насамперед нерозумне застосування отрутохімікатів на луках та полях, часто невиправдане висушування боліт, періодичні засухи, відстріл птахів на місцях зимівлі. Тому нині не дивно, коли немає жодного лелечиного гнізда на село. Солом’яних дахів у наших поселеннях нині мало. «Одживають» стовпи — пасинки. Скажімо, в центрі села Верба лелеки облаштували гныздо на стовпі високовольтної лінії, а в селі Річки — на колесі, поставленому на стовпі-пасинку. Але таких прикладів мало. Птахів потрібно всіляко оберігати й принаджувати, не турбувати в гніздах. І намагатись не руйнувати гніздовища. Бо, подейкують, у «свідомості» птахів на 150 років закладено інформацію про розташування рідного гнізда, що чітко тримає їх на одному місці.

Всілякого схвалення заслуговує доброзичливе ставлення пенсіонера-озерянця Леонтія Савчука, котрий взяв під опіку знедоленого бусла. Взяв і пригрів. Отож, коник, свиня, кури, гуси, кішка, собака... — і лелека. Запримітив одну деталь. У садибі (сюди щойно провели газ) гніздиться чимало ластівок: у хліві, попід стріхами будинку, комори. А в народі кажуть, що ці невтомні трудівниці люблять справді добрих.

Василь ЯНОШІ,

Дубно.