Синова зрада

Близнючки не були схожі між собою, як у більшості випадків. Женя — висока, опецькувата і майже квадратна, хоча обличчя не позбавлене краси і привабливості. Оля — доладно зліплена, із майже ідеальним станом, вродлива, чорнявка. Очевидно, саме така обставина чітко відбилася на подальшій долі сестер.

Ольга відразу ж влаштувалася на роботу у Рівному, а Євгенія, не вагаючись, приречено пішла у колгоспну буряківничу ланку, хоча заробіток дівчат не набагато різнився у кількісному виразі, але у полі, звичайно, праця значно важча фізично і частенько не обмежувалася у часі.

Невдовзі Ольга вискочила заміж за сільського красеня Миколу і перейшла із найманої квартири до нього жити. Євгенія залишилася на колишньому місці і її дівування затягнулося аж за тридцять років. Одружився на ній на 20 років старший Степан, жінка якого померла. Із їхньої запізнілої любові діти чомусь не народжувалися. А коли нарешті з’явився на світ Славко, селом, де таємниць майже не буває, шипучими зміями поповзли чутки, що хлопчика «встругнув» Микола — чоловік сестри.

Відтоді сестри надовго стали чужими. Наділена ж кінською силою Женя вправлялася і на колгоспній роботі, і впорядковувала власну садибу. Жодної неділі базар у Рівному не обходився без Євгенії — гендлювала всім підряд. Продавала свою продукцію, а також товари інших перепродувала. Заощаджувала кожну копієчку: сім’я, крім Славка, часто обходилася картоплею і дешевою тюлькою.

Синові ж щодня торочила:

— Ти, Славко, як виростеш, не будеш бідувати, як твоя матір. Лишень добре вчись.

Славко й справді старанно вчився, переходячи із класу в клас відмінником. За це його відверто недолюблювали однокласники і щотижня жорстоко лупцювали. Коли син прибігав додому, заливаючись сльозами, Євгенія втішала:

— Заспокойся, Славцю, я тобі справжній автомобіль куплю і ті кляті розбишаки колись собі лікті кусатимуть.

А поки що купила синові кольоровий телевізор і магнітофон, та й перераховувала щовечора, сховавшись від чужих очей, купки грошей.

Тим часом тяжко захворів і відійшов в інший світ Степан, так по-справжньому і не натішившись набагато молодшою дружиною. Ліг ввечері спати і не прокинувся. А незабаром Славко закінчив школу й вступив в інститут водного господарства, хоча мати радила «штурмувати» щось пов’язане з торгівлею. Проте так і не змогла переконати сина.

Євгенія залишила буряківничу ланку і мало не щодня їздила у Рівне: торгувала та возила продукти, як вона висловлювалася, дитині, щоб не охляв з голоду. Бо яка ж то наука на порожній шлунок?! А роки летіли, немов розсідлані коні.

Якось уже останнім автобусом, вперше у навчальному році, приїхав додому Славко. І ще мало не з порога, не давши опам’ятатися матері, категорично заявив:

— Одружуюсь!

Євгенія щосили заломила руки.

— Мушу одружитися...

— Кажи, що сталося, — простогнала мати.

З’ясувалося, що дружив Славко з дівчиною, студенткою педінституту, вони часто зустрічалися, інколи Ніна залишалася у нього в гуртожитку ночувати.

— Далі можеш не розповідати, — перебила крижаними губами Євгенія.

Позавчора, на прохання Ніни, він побував у гостях у її батьків.

— Багаті хоч? Чи голодранці?

— Сіли за стіл, пили коньяк, теревенили на різні теми. Одним словом, вже домовилися про весілля. Батько -— військовий офіцер, мати викладає у профтехучилищі.

Чутка, що Женя купила своєму Славкові авто, вмить облетіла село. Правда, ніхто тієї машини не бачив, але найближчі сусіди підтвердили, що новенькі «Жигулі» стоять у хліві на току. Офіційно ж машину мати вирішила подарувати синові якраз на його весілля.

Про сільське весілля Славко і слухати не хотів: тільки в Рівному в ресторані. Євгенія спочатку розсердилася, заявивши, що й копієчки не дасть, якщо не буде розваги і в селі. Вона усе життя мріяла помститися тим, хто із неї насміхався, тицяв пальцями, коли вона тягла лантухи до автобусної зупинки, пліткував, що нагуляла байстрюка при живому чоловікові, що... Таких «що» вона могла б наскладати цілу копицю.

Почалася активна підготовка до весілля. Передусім Євгенія придбала новий святковий одяг, білі босоніжки на високих підборах. Три години просиділа у перукарні, де їй зробили каштанову завивку і вискубли брови, немов пір’я на курці, та обрізали товсті нігті.

Тієї неділі справляли весілля у рівненському ресторані і Славко попросив матір не приїжджати на урочистість. Мовляв, зі сватами і невісткою познайомитесь уже в селі при підворах. Повторному відзначенні укладеного шлюбу. Та Євгенія не втерпіла і надвечір вирушила у Рівне: дуже кортіло побачити невістку хоч через вікно. Нічого, гарна, тільки трохи худа: ні литки, ні груденят. Сватів не зуміла вирізнити у натовпі. Гостей нарахувала понад сто, були навіть чорні, певно студенти з Африки. Але хіба то весілля? Ось як вона справить, так справить.

У суботу посходилися Славкові приятелі й однокласники, позносили столи, лавки. Старші чоловіки змайстрували намет мало не на весь двір. Євгенія замовила дві кухарки. Одну для м’ясного, другу для солодкого. Відразу смачні аромати полинули на все село, приваблюючи всюдисущу собачню. За господаря був Микола. Прийшла й рідна сестра Оля. Час усе загоїв, заспокоїв, допоміг простити. За роки спільного життя Оля звикла до вибриків свого чоловіка, тому вже байдуже дивилася на його давній гріх.

Наступного дня о десятій годині із Рівного мали прибути молодята і гості. Горласті музики, підсилені технікою, втнули першу пісню. Нескінченний людський потік заповнював подвір’я Євгенії, котра на весілля запросила мало не все село. А все тому, що намагалася довести свою зверхність і заможність.

Минув призначений час, а молодят не було. Стривожена Євгенія кілька разів нишком вибігала на дорогу, але там було голо, як взимку на пляжі. Не прибули дорогі гості й до обіду, нетерплячі та зголоднілі люди безцеремонно всідалися за столи наповнювати шлунки напоями та закусками. Молодь взялася безтурботно танцювати.

— Сват військовий, а не дисциплінований, — сп’яну ляпнув хтось за столом.

Вже надвечір хотіли послати гінця, але з’явився п’яний сусід Грицько, котрий щойно приїхав із Рівного. Чоловік впевнено повідомив, що бачив у місті Славка із дружиною, які, кудись поспішаючи, всідалися у таксі і що він просив передати матері, щоб їх сьогодні не чекали.

— Брешеш, — щосили вигукнула Євгенія. — Все життя знущаєшся. Геть із двору! Славко не міг таке встругнути. Я ж на нього все життя молилася...

У дворі стало тихо, неначе на похоронах. Євгенія враз обм’якла, задумалася, а потім приречено кинула:

— Бачте, люди, як синочок взув матір?! — ... біль різонув серце Євгенії і повільно розлився по всьому тілу.

Вона попленталася у комору, де без закуски вихилила дві склянки горілки, чого із нею зроду не було. Далі вийшла із пляшкою шампанського на подвір’я і скомандувала:

— Відмикайте хлів, буду сина єдиного вітати! Беріть ключі, відмикайте!

Микола відчинив хлів і кілька чоловіків випхали «Жигулі» на подвір’я.

— Славцю! — диким голосом заверещала Євгенія і з ненавистю щосили торохнула пляшкою шампанського об вітрове скло автомобіля.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ

Рівне