В лісовому коледжі, в якому стали звичними студентські успіхи в навчанні, чергова приємна новина. Першокурсниця лісогосподарського відділення Тетяна Максимчук, на обласних змаганнях 3 і 4 етапів Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, виборола третє місце і нагороджена Дипломом призера, грошовою премією та бібліотечкою літератури.
Друзі сприйняли подію, як звичне, адже вольова й наполеглива дівчина — староста в юнацькій групі, за результатами успішності за третій семестр переведена з платної на стипендіальну форму навчання.
А незвичайність у тому, що Таня — з лісового села Мочулянка, за 42 кілометри від райцентру, де мешкає всього 60 чоловік. А в місцевій ліквідованій початковій школі вона не встигла закінчити два класи. Хоч у повоєння село було навіть райцентром, а до 70 років — сільрадою з населенням понад 300 жителів. Продовжити навчання довелося в далекій Соснівській одинадцятирічці, адже після дев’яти класів юнка вирішила визначитись із професією, установка, на яку була сформована ще з дитинства. «Спочатку поговоримо із лісом, щоб потім уже говорити з людьми», — поетично пояснює майбутня лісівничка свій вибір.
Звідки ж поглиблені знання з рідної мови, якщо в масовій мовленнєвій культурі старшого покоління побутують діалектизми з характерним поліським виспівом, а молодь вдається до маскультурівської прикольності? Від природи й книги — переконує полісяночка. Упродовж нашої короткої розмови помічаю, що дівчина слідкує за смисловим конструюванням речень, фонетичним супроводом думки на зразок дикторської вимови. До речі, вона пише вірші й друкується в районній і обласній пресі.
— Мовною вправністю завдячую своїм наставницям — Любові Мельник — у школі й Наталії Ралець — у коледжі, — розповідає студентка. – І взагалі не соромлюсь називати себе патріоткою, бо сердечно люблю все українське. Сама гаптую собі вишиванки для вдяганки, самостійно вивчаю звичаї й традиції рідного народу.
А не подобається 17-річній дівчині невпорядкованість у нашому житті, те, що називається хворобливим станом суспільства. З усмішкою вона згадує, як у підлітковому віці шокувала маму запитанням: для чого живуть люди? Бо кожна людина, за її переконанням, може стати кращою, ніж вона є, і зробити життя навколо себе кращим, а відтак — подолати й давно забути набридливий економічний і культурний застій.
Петро Желінський,
Березне.
Фото автора.
