Варвар уже помер

Місцеві гострослови «варваризували» Володимира за жорстокість, войовничу натуру, бунтарську вдачу, які інколи межували із гарячковитістю та відчайдушністю. Не раз свій неконтрольований вибух емоцій голова колгоспу скеровував на районних посадовців, у тому числі й на перших осіб району. Зрозуміло, таке вільнодумство багатьом чиновникам не подобалося, тож вони намагалися уникати контактів із різким і дошкульним керівником господарства. Часто у ролі своєрідного «голуба миру» на противагу запальному Володимиру Яковенку у господарстві виступав поміркований секретар партійної організації Андрій Кирилович Дейнека. Саме його виважені кроки та дипломатичність були таким собі фактором стабільності і часто-густо нівелювали гострі кути у стосунках голови з підлеглими та районним начальством. Але навіть дипломатичність парторга, врешті, не врятувала Володимира Яковенка. Власне, можна констатувати, що його нестриманість стала причиною звільнення після успішного одинадцятирічного господарювання.
Якось на райпартконференцію у Млинів завітав перший секретар обкому компартії Іван Мозговий. У виступі він піддав критиці деяких колгоспних голів-«тузів», у тому числі й пугачівського. Після такого випаду на свою адресу Варвар не стримався і з реплікою: «Це неправда!» — взявся опонувати товаришу Мозговому. Звісно, така безпардонність здивувала не тільки першого секретаря обкому компартії. Він став апелювати до тих, хто готував виступ:
— Навіщо ви мені підсунули «липу»?
Звісно, ніякої «липи» там не було, просто колишній розвідник бурхливо зреагував на критику. Відтоді його спочатку викреслили зі списку кандидатів у члени райкому партії, а у 1971 році він взагалі залишив посаду голови правління колгоспу ім. Чапаєва. Селяни по-різному сприйняли це звільнення. Були, звісно, незадоволені його стилем керування. Однак чимало людей прощали його гарячкуватість і волюнтаризм, бо господарські успіхи були очевидні. До речі, «чапаєвці» навіть вивчали досвід у «Зорі» Рівненського району, де на новітні рейки господарювання переводив колгоспне виробництво відомий в Україні й за її межами Володимир Плютинський. До того ж Варвар завжди допомагав людям у біді і швидко відходив після сварки.
Оцінки щодо стилю і методів керівника, його господарських злетів та невдач можуть бути різні. Але сьогодні ніхто не заперечить: саме за роки головування Варвара у Пугачівці першими у районі збирали по ЗО центнерів зернових з кожного гектара і надоювали від кожної корови по 3000 літрів молока.
Після пугачівської «одинадцятирічки» Володимир Яковенко у розквіті сил подався на Східну Україну. Там працював у різних організаціях, займав керівні посади. Втім, цей життєвий відрізок Варвара оповитий туманом невідомості. Володимир мешкав у Валках Харківської області, насолоджувався буднями пенсіонера. Але й там його знайшли пугачівці: в гостях у колишнього голови колгоспу побував Пугачівський сільський голова Володимир Яворський і привіз відеофільм про зустріч.

«Ескулап» у нокауті
Якось холодної і сніжної зими Володимир Панасович на санях добрався у райцентр. Туди йому зателефонували, що у селі важко хвора жінка. Голова швиденько завернув у лікарню і попросив направити у Пугачівку швидку допомогу. Лікар, котрий вислухав «SOS» голови, з глузливою іронією звернувся до нього:
— А хто ви будете: терапевт чи гінеколог?
— Я — голова колгоспу! — відрубав Яковенко.
— Ну, то ідіть і займайтеся своїми справами, — зневажливо порадив медпрацівник.
Та за мить він уже переосмислював сказане, бо Варвар ухопив за барки ескулапа, підняв і жбурнув у куток кабінету. Відтак не забарилася і швидка у село.

Купімо, майоре, автомати...
Варвару доводилося працювати з людьми, котрі самі або їх родичі були причетні до Української Повстанської Армії. Скажімо, дядько Олександра Суходольського був сотенним УПА, завклуб Грабовенко — стипендіант театральної студії, відсидів 7 років за приналежність до молодіжного крила ОУН, кращий бригадир Андріюк — двічі поранений, кавалер ордена Червоної зірки був теж в УПА. За приспану ідеологічну пильність Яковенка викликав начальник райвідділу УКДБ в Рівненській області майор Берест.
— Ти — колишній розвідник, — дорікнув голові майор, — навіщо тримаєш Андріюка бригадиром?
— Ну і що?
— Він був в УПА.
— Ну й що з того, що він був в УПА?
— Навіщо Грабовенка завклубом поставив? — не вгавав кадебіст. — Він був в УПА!
— Зате у нього орден Червоної зірки і два поранення! — правив своєї Варвар. А далі голова взагалі ошелешив майора Береста:
— Давайте, майоре, купимо їм автомати. І хай убивають замість того, щоб працювати на фермі чи у полі.
— Я доповім у райком партії, — верещав кадебіст.
— І доповідайте, — не відступав від свого товариш Яковенко. А згодом опоненти дійшли висновку, що буде краще, якщо колишні упівці працюватимуть у господарстві.
На 1 серпня 1971 року, коли Володимир здав пост голови правління колгоспу ім. Чапаєва, поголів’я ВРХ у господарстві складало 2070 голів, свиней — 1583. За роки його головування у Пугачівці збудовано цегельний завод на 6 мільйонів штук цегли у рік, консервний цех, птахокомбінат на 100 тисяч курей, будинок культури, шосейну дорогу, тваринницькі приміщення. За військову доблесть і сумлінну працю В.Яковенко нагороджений орденами Слави III ступеня, «Вітчизняної війни», «Знак Пошани», трьома медалями «За відвагу», медалями «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», двома срібними медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР, знаком «Відмінний розвідник».

Та грім з отим Союзом!
Уже в шістдесяті роки люди, котрі серцем і душею занурювалися у глибини компартійної політики, зауважували численні порушення і навіть злочини, які творили владоможці. Одного разу Володимир Яковенко відмовився підписати одному начальнику «липовий» документ на 19 тисяч 600 карбованців. Та чи всі керівники могли протистояти чиновницькому диктату?..
У 1967 році у лісі зібралося 7 голів колгоспів, котрих пов’язувала не тільки господарська солідарність, а й дружні стосунки. Під час відвертої розмови запитували один одного:
— Куди ідемо? У Київ — вези хабара, їдеш у Москву — вези хабара.
Не дивно, коли через 24 роки розпався Радянський Союз, Володимир перехрестився і зрік:
— Та грім із ним, з отим Союзом! Держава, яка трималася на штиках, довго існувати не могла. До речі, — зауважив колишній голова колгоспу, — жоден комуніст не взяв у руки автомат і не пішов захищати ні КПРС, ні СРСР, ні завоювань Великого Жовтня.
Звісно, різкі судження й аргументи були не по носі багатьом районним начальникам, тому дехто з них побоювався Яковенка, дехто нишком підсиджував, дехто намагався не конфліктувати. Все-таки господарська кмітливість і його героїчне фронтове минуле важили тоді багато. Я ж хотів би звернути увагу на таке: з якою любов’ю він відгукувався про працівників колгоспу, розпитував про їх подальшу долю. На жаль, багато із них уже пішли з життя. Мабуть, Володимиру Яворському приємно було почути відгук Варвара про свого батька та односельців:
— Без твого батька, без Володимира Мельника колгосп імені Чапаєва не досягнув би успіхів. Там були залізні люди...
А на прощання Володимир Яковенко жителям Пугачівки, Боярки, Новин, Турецької Гори, усім знайомим з теплотою побажав:
— Будьте! В горі і в радості — будьте!..
А нещодавно із Харківщини надійшла сумна звістка: Володимир Яковенко помер.
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.