Довгожителів у їх родині не було

Богобоязна, пані Марія пам’ятає рядки Святого Письма, що у будь-яку хвилину можеш дати відповідь Всевишньому за свої земні справи. Перед відходом у вічність їй буде про що звітувати. Народилась у багатодітній сім’ї в селі Ступно, що на Здолбунівщині. Ледь стала на ноги, як не стало неньки. Пізніше батька вивезли до сибірських ведмедів, де люблячий, лагідний Микола Березівський зложив свої кістки в одному зі сталінських концтаборів. Звикла до труднощів змалку, тяжко гарувала, роки минали в боротьбі за шматок хліба насущного. Про них лишились непрості спогади. Її душа тягнулась до добрих справ, прагнула до корисної діяльності – намагалась обминути зло, яке так густо стрічала на життєвій стежині.
Дівчина наймитувала в поміщика Саблевського. Підстаркуватому господарю вона вельми сподобалась, тому одружився з нею. Знайомі заздрили наймичці: будеш панією, житимеш, як у Бога за пазухою. Та не любили її родичі поміщика, так і не визнали її за «свою», зневажали. Єдине, що перед смертю чоловік переписав на неї дім. Однак і цьому довго радіти не довелось, бо згоріла оселя, коли німці село палили.
Працювала, не покладаючи рук, таки спромоглась купити хатину. А там до неї посватався Микола Духній. Раділа, коли народилися довгоочікувані дочка Лариса та син Анатолій. Та правду кажуть, що на життєвому шляху не лише радощі й щастя, але й труднощі й випробування. Бог створив людину і послав їй старість, аби вона з висоти прожитих років зрозуміла, чому вона страждає. Пані Марія пережила й другого чоловіка, поховала доньку, яка 17 років була прикута до ліжка, втратила рідного брата, котрий був вояком УПА і впав на Гурбах. Зі сльозами на очах розповідає:
— Сімох повстанців у криївці накрили енкаведисти. Хлопці відмовились здатись, то їх закидали гранатами. Розповідали, що вбитих із Мізоча кудись вивезли. То і нині не знаємо де могила брата.
Мудра і розважлива старість не буде сумною і жалісливою, коли є що гарне згадати. Співрозмовниця завжди намагалась бути корисною для ближніх. Косила, снопи в’язала, буряки сапала, худобу порала. І в хаті, як мовиться, три угли тримала. Так і тепер допомагає внукові і його дружині Мирославі по господарству. То квіти поллє, то картоплю поросятам помиє, то курей погодує. Хоч і ходить, спираючись на костур.
Частенько її запитують про рецепти довголіття. Все в руках Всевишнього: скільки часу той відміряв ряст топтати, стільки й проживеш. Головне, що увесь вік трудилась, не дозволяла організму лінуватись. А ще завжди пам’ятала рядки з Божого Письма: до всесвітнього потопу люди харчувались лише плодами землі, не переїдали, пили тільки воду. Ось і селянка надає перевагу простій рослинній їжі, правда, п’є молоко. Та з природою житла в гармонії. На все життя полюбила рідний надіквянський край, заслуховувалася піснею жайворонка в піднебессі, милувалася пшеничним ланом, здаля шукала очима білокору красуню-берізку, що виструнчилась біля власного будинку, вдихала аромат яблуневого цвіту. Старенька переконана, що ніде немає пишніших палісадників, ніж у оселях односельчан. Недарма ж бо поселення нарекли Квітневим. Щодо власного довголіття, то у їх родині ніхто в двох століттях не жив. Видать, Господу угодно, аби вона стала свідком вікової історії рідної землі.
Василь ЯНОШІ,
Дубенський район.