Дресирувальник, або поспішала жіночка додому

Надворі панувала глуха осінь, опале листя дрижало від листопадового холоду, а жіночка якомога скоріше хотіла добратись до оселі, де її чекали рідні та смачна вечеря.

Лишалось пройти ще з півкілометра, і вона буде дома. Трішечки перепочивши і піднявшись на пагорбок, Олена спантеличено оторопіла, побачивши недалеко від себе кремезного незнайомця.

— Стоять, — владним голосом наказав здоровань, і вона, як укопана, миттєво зупинилась.

— Ряту…, — тільки прошепотіла не своїм голосом бідолашна. Аж раптом здоровань, перебивши її, голосно крикнув:

— Лежать!

І Олена, як підкошена, плюхнулась у місиво мокрого листя і багнюки, забувши про все на світі.

— Повзи, — продовжував здоровань, і Олена, забувши геть свої сумки і кинувши їх, повільно набираючи швидкість, поповзла по-пластунськи, немов важкий танк, підминаючи під себе опале листя і роблячи на ньому широку борозну.

— Сидіть, — не уповав чоловік.

— Молодець, розумниця ти моя, додому, — продовжував незнайомець.

Ще зовсім не віддихавшись і не розуміючи, що від неї хочуть, схвильована Олена побачила дивну й одночасно незрозумілу картину: бандит, який так нещадно і жорстоко знущався над нею, повільно віддалявся, взявши на короткий повідок величезну кавказьку вівчарку, яка віддано і з любов’ю помахувала розкішним чорно-білим хвостом.


Віталій Гупалюк, Гощанський р-н.