Надворі панувала глуха осінь, опале листя дрижало від листопадового холоду, а жіночка якомога скоріше хотіла добратись до оселі, де її чекали рідні та смачна вечеря.
Лишалось пройти ще з півкілометра, і вона буде дома. Трішечки перепочивши і піднявшись на пагорбок, Олена спантеличено оторопіла, побачивши недалеко від себе кремезного незнайомця.
— Стоять, — владним голосом наказав здоровань, і вона, як укопана, миттєво зупинилась.
— Ряту…, — тільки прошепотіла не своїм голосом бідолашна. Аж раптом здоровань, перебивши її, голосно крикнув:
— Лежать!
І Олена, як підкошена, плюхнулась у місиво мокрого листя і багнюки, забувши про все на світі.
— Повзи, — продовжував здоровань, і Олена, забувши геть свої сумки і кинувши їх, повільно набираючи швидкість, поповзла по-пластунськи, немов важкий танк, підминаючи під себе опале листя і роблячи на ньому широку борозну.
— Сидіть, — не уповав чоловік.
— Молодець, розумниця ти моя, додому, — продовжував незнайомець.
Ще зовсім не віддихавшись і не розуміючи, що від неї хочуть, схвильована Олена побачила дивну й одночасно незрозумілу картину: бандит, який так нещадно і жорстоко знущався над нею, повільно віддалявся, взявши на короткий повідок величезну кавказьку вівчарку, яка віддано і з любов’ю помахувала розкішним чорно-білим хвостом.
Віталій Гупалюк, Гощанський р-н.











