Все це баба Катя намагалась з’ясувати, та гіркі сльози не давали їй зосередитись та розфасувати своє життя на окремі частини. Перше, що вдалося пригадати, то це весілля зі своїм коханим Євгеном та народження єдиного синочка Грицька. Але недовго судилось бути коханою. Через невдале термінове хірургічне втручання Євген пішов із життя, так і не пізнавши радощів родинного затишку і благополуччя. Довго побивалась за чоловіком Катерина, та слізьми його не вернеш. Довелось змиритись із болючим ударом долі. Синочок був ще досить крихітним, щоб усвідомлювати втрату рідного батька, тому страждала Катерина, за себе, і за маленького Грицька. Страждала колись давно, страждає і зараз. Син виріс і пішов своєю дорогою. Він тепер мав власну сім’ю, а баба Катя залишилась жити у своїй хатині. Так дожила до глибокої старості. Справитись із чималим хазяйством уже не мала сили. Та син інколи навідувався до старої матінки: то дровець нарубає, то води наносить, а то ще в чомусь допоможе. Так помаленьку і потихеньку жила баба Катя. Аж поки одного разу до неї не приїхав Грицько із якимось незнайомцем.
— Доброго дня, мамо, — привітавсь синок.
— Доброго дня, дитино, — відповіла стара.
— Це мій приятель Олександр. Знайомтесь, — продовжував далі Грицько. — Він приїхав оглянути ваш будиночок. Хоче купити...
Баба Катя де стояла, там і присіла.
— Не хвилюйтесь, мамо. Я вже все продумав і вирішив. Житимете у мене. Там ви будете доглянуті, Маринка про вас подбає, допоможе. Та й внукам біля вас веселіше буде. Вони й так цілими днями ходять слідом і запитують, коли баба приїде.
Що було робити старій. Працювати вже нездужає, а так хоч за онуками доглядати буде.
Невдовзі продали будинок баби Каті. Неохоче покидала стара село, де народилася і прожила свій нещасливий вік. Довго прощалася з сусідами, а ті невпинно плакали, наче проводжали на смерть, обіцяли просити Бога, щоб їй добре там жилося. Баба Катя востаннє обійшла своє тепер уже колишнє помешкання, оглянула кожен його куточок, який навіював різні думки з її минулого життя. Вийшла на город, за хлів, і німа тиша змусила старече серце битися частіше, адже ще зовсім недавно там мукала корівка, пищали поросятка, квоктали кури, а тепер... тепер там була пустка. Коли повертала з городу, взяла грудочку землі, на якій, коли помер чоловік працювала і вдень, і вночі. Стисла її у руці так міцно, наче це був її найцінніший скарб! На мозолисті руки закрапали сльози. Важко їй було покидати рідну домівку, де все до болю знайоме. Востаннє глянула баба Катя у бік хатини,та й подалась до сина. Що ж поробиш. Така вже вона, старість.
Та жити в сина було добре, адже забула за піч і за худобу, тільки з внуками бавилась. Невдовзі Грицько купив новенький автомобіль. Стара знала, за чиї гроші. Не дуже була задоволена, що син так швидко розкидав кошти, які дістав від продажу її будинку. Хотіла щось сказати за нову покупку, але син не дав і слова мовити. Відтоді це питання для неї було закрите раз і назавжди.
Та відколи в сім’ї з’явився автомобіль, про Катерину наче забули. Невістка і син не так, як раніше почали ставитись до старої, та й внуки почали вередувати, їх наче підмінили. Рідня ніби не помічала матері. Уже не питали, чи їла вона щось, чи виспалась як слід. Далі було ще гірше: мало того, що до столу забували її покликати, так ще й мало хто хотів уже розмовляти з нею. Важко стало Катерині. Як могла хоч трохи щось робити, то була потрібна і сину з невісткою, і внукам. А так кому ти потрібен? Добре, що хату продала, то сину тепер є чим похизуватись. Якби знала, що така доля випаде їй, нізащо не кинула б свою домівку. Краще було б вмерти у власній хатині з голоду і холоду, ніж жити в розкошах у сина.
За хатою плакала баба щодня, якби могла повернутись, кинула б дім сина уже сьогодні. Та куди ж ти підеш, як в її хаті вже давно живуть чужі люди. Сину з невісткою вже не вгодиш: то не там сядеш, то не там ступиш. До всього мають діло. Не звикла Катерина жити так, де кожен навіть її подих контролювався з боку рідних. Не могла змиритись із таким жалюгідним життям. Одного разу серце старої не витримало, і вона мовила: «Знаєш, сину, я не думала, що така гірка буде моя старість, що рідному сину потрібні були гроші, а не матір. Тому я йду від тебе». Син мовчав, опустивши додолу очі, так нічого й не відповівши матері. А коли зібрала свої речі і рушила до виходу, він мовив: «Як находитесь, мамо, по світі, то приходьте назад». Катерина відповіла плачем і зачинила за собою двері, їй стало боляче, що син не намагався навіть затримати і що такими словами випроводив її.
Ось уже кілька днів в баби Катерини не просихають очі від сліз. Все плаче і плаче, уже й забула про їжу, про холод, який дошкуляє, як лиха болячка. Нехай так. Але тепер вона біля рідної домівки. Нічого, що її продали. Стара уже другий день підряд живе на горищі свинячого хліва. Добре, що господар нічого про це не знає, а то вижене її, як неофіційно це зробив син, де тоді їй буде дітися? Хіба що земля під нею розсунеться, і вона кинеться туди. Але ж такого не буде, а жити далі треба.
Але вийшло зовсім не так, як думала Катерина. Уже наступного ранку замість молодиці поніс їсти свиням сам господар. Коли висипав замішане у корито, підняв догори голову і сказав: «Злізайте, бабо Катерино, нам поговорити треба». Старенька не знала, що й робити, бо не чекала такого. Слова господаря збентежили її, вона не знала, чи можна навіть дихати. Що тепер робити, адже її викрили? Та згодом поступово змогла оговтатись і вирішила спуститись. Думала — що буде, то буде. На все воля Божа. Але почула зовсім не те, на що розраховувала. «Бабо Катю, — звернувся тихим тоном чоловік, з яким колись знайомив її Грицько, — ми з жінкою вже знаємо про вашу долю, бо ж помітили вас ще з першого дня і встигли розпитати про все. Хочемо запропонувати жити з нами, якщо для вас не знайшлося місця в хаті сина, а в хліві з свиньми люди просто не живуть. Тим більше, це ж ваша хата, ви її збудували і доглядали протягом багатьох десятків років. Тому в ній не може не знайтися куточка для її справжнього господаря. Ходіть в будинок, обігрієтесь і поїсте чогось. Там жінка борщ якраз приготувала». Таким розвитком подій баба Катя була приголомшена. І як тут не заплакати знову? Але не з горя, з чогось іншого... Хоча б із того, що зовсім чужа людина проявила більше співчуття і жалю, ніж єдиний рідний син.
Переступаючи поріг будинку, баба Катя ледве трималася на ногах. Тут пахло її життям. Вона розуміла, що через свого сина у власному будинку стала безпритульною. Серце старої матері плакало, а губи молили Бога про пощаду Грицька.
Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче Сарненський район.