Рівне:

Створення та просування сайтів

Про цивілізацію тут лише чули

Особливий погляд 19-вер, 2008, 10:469 prov 1 681
Непомітно промайнули майже півтори години перебування наодинці із осінньою величчю природи. Тихо злітало з дерев жовто-золотаве листя, десь „барабанить” дятел, простягла гілки з ягодами шипшина. Добре накатаною дорогою нарешті дістався села, в якому всього одна вулиця. В свіжому повітрі над дахами виструнчились дими, біля будинків обкладених загатою, - садок і ягідник. Краєзнавці пояснюють походження назви села його розміщенням: хати туляться до лісу, як кліщ до тіла присмоктується – ото від цього й Кліщика. Пригадав рядки з довідки. Населений пункт знаходиться за п’ять кілометрів від райцентру. На карті Волині з’явився 145 років тому завдяки чеським переселенцям. Двічі Кліщику визнавали неперспективним селом „у верхах”. Нині належить до Іванівської сільської ради, тут 14 будинків, де мешкають 20 чоловік, з них 9 пенсіонерів, 3 діток. Нині воно поволі вимирає.
— Вас Бог прислав, обов’язково розкажіть у газеті про наші біди, — такі слова почув від першої стрічної. Нею виявилася 66-річна колишня викладачка Мирогощанського аграрного коледжу Ніна Красовська. Пенсіонерка допомогла розібратись у питаннях, які цікавили журналіста. Це прадід пані Ніни, переселенець Якуб Оремба заснував село в позаминулому столітті, переманивши сюди з-під Клеваня, що під Рівним, земляків Коваржів, із якими пере родичалися. Пізніше, на початку минулого століття, під час трудової еміграції, опинилися брати і сестри з родини Оремб в Польщі, Канаді, Югославії, Австрії. Як відомо, чехи виїхали на батьківщину після Другої світової війни, залишились лише ті, доля яких переплелася з українцями. Мати нашої співрозмовниці пані Марія була серед них.
Село двічі визнавали
неперспективним
Нелегка доля дісталася Кліщисі, та вона вижила. В 1946 році, після виїзду чехів, поруйнували будинки, викорчували садки, засипали криниці. Та з часом повернулися люди на старі дворища, зажили однією сім’єю нащадки чехів, поляків, українців. Відродилась Кліщика. Станом на 1 січня 1998 року тут у 26 дворах мешкали 75 хліборобів, тобто в середньому три особи на садибу.
Вдруге немилосердна доля гірким крилом махнула над поселенням у наші дні. Поступово воно захиріло. Невесело жартують його мешканці, викладаючи зовсім інший зміст у приповідку: „Чого в нас тільки немає!”
Найприкріше тут те, що працездатним тут ніде прикласти руки. Колись віддалену бригаду колгоспу „Правда” жартома називали „маленьким Китаєм”, бо лише буряківнича ланка тут нараховувала 34 жінки. А були ще й звіроферма, десятки пар коней, ферма молодняка. Після злощасного реформування залишилась, щоправда, звіроферма, де працювали кілька приїжджих, а оце й вона наказала довго жити. Відсутні медпункт, школа, магазин, поштове відділення, культурний і побутовий заклади. Не працюють радіоточки, немає телефону, сюди не ходить автобус. То чи втримаються в Кліщисі повні сил молоді земляки? Її робочу силу складають четверо чоловік, які трудяться в Дубні.
Хліб возять підводою з райцентру, викликати „швидку немає як”
Одна справа, коли йдеться про поштове відділення, а зовсім інша, коли взагалі відсутній зв’язок. Приїхав, скажімо, до Емілії Ляльчук з обласного центру син Василь. Прихопило серце в чоловіка – помер на руках у старенької, бо не могли викликати швидку допомогу . Пожежа в обійсті Віталія Корди спалахнула ввечері. Гасили її сусіди, та не дали ради вогню, згорів хлів. Чимало шкоди завдав вогонь і господарству Анатолія Лівинського. Бо знову ж не було як зателефонувати до пожежників Дубного.
Отож, викручується кожнен по-своєму. Одним пенсіонерам найнеобхідніше час від часу доставляють діти й онуки із навколишніх сіл, Дубна, Рівного, чи аж із Кременця. Інші приходять до пані Ніни, просять привезти саньми чи підводою із райцентру хліба, цукру, солі, сірників, мила, крупи, прального порошку. Співрозмовниця ретельно записує замовлення, намагається нікого не забути із безпорадних односельців, підключає до „експедиції” чоловіка. Адже в Кліщисі лише в Красовських конячка. На все село тільки три корови!
Коли я натякнув, що є місцева влада, в розмову включивсь Юрій Красовський: „Звертались не раз в районну раду. Там вислухають, пообіцяють, що прийде в село пан Юрій, розбереться, допоможе. Не один рік чекаємо таємничого пана Юрія, та чомусь він не може відгукнутись на волання селян. Ти, Ніно, розкажи кореспонденту, як воду проводили…”
Життя змусило мешканців села думати, де брати живильну вологу. Вирішили встановити водонапірну башту. До Івання звідси 15 кілометрів, добиратись у сільську раду потрібно через Дубно, Зелене. Попоходила пані Ніна, поки все в кабінетах „утрясла”. Башту Рожновського допоміг змонтувати один із медиків Євген Тендера. Селяну купили двигун, оплачують за використану електроенергію, дві „запасні” криниці викопали. А рідна сільська рада навіть з краном підйомним не підсобила.
Останнє весілля
грали 12 років тому
Із багатьма балакав – і що цікаво: мало хто із співрозмовників гарно відгукувався про сільського керівника. Зате гарно відгукувались про колишнього головиху Клавдію Демидюк. Двічі на тиждень власним легковиком привозила в Кліщику найнеобхідніші товари. При її головуванні до села проклали асфальтівку. Раз на місяць проходили прийоми виборців. А головне, ділом відгукувалась на запити людей.
Побував удома в Красовських. З одного боку, ніби й гріх скаржитись господарям. Колишні педагог-хімік і музикант-скрипаль мешкали в Дубні у власному будинку. Вийшовши на пенсію, повернулись у рідне гніздо. То не біда, що пан Юрій довгенько вчився коней запрягати (вороних отримали в рахунок оплати за проданий легковик). Звели дім, мають півгектара поля. Лише картоплі восени 4 тонни накопали і цукор є (сіяли буряки). Вирощують городину, тримають звичну для села живність. А ще - дари лісу. Господиня на зиму два відра суниць припасла, чимало грибів, горіхів, лікарських рослин. Будинок у райцентрі віддали сину Казимиру, який приторговує на базарі, хоч і має вищу педагогічну освіту, як і невістка Ірина.
Про цивілізацію тут лише чули

Внуки Андрій (студент) і Павлик (учень) залюбки гостять у діда з бабою. Вирощеного пенсіонерами вистачає на дві сім’ї. Приїжджі не можуть втриматися від захоплення: „Живете як у раю: свіже повітря, прекрасна місцина, все маєте. Гріх Бога гнівити!”
Та не хлібом єдиним живе людина. Розмова знову перейшла на сільські проблеми. Прикро, що мало бажаючих підсобити знедоленим, призупинити деградацію невеликого населеного пункту. Боляче, що „вихоплюють” із нього стареньких родичі. Здають у інтернат. Хіба це діло, коли листоноша з’являється раз на місяць, приносячи пенсії… Востаннє весілля грали 12 років тому, а хрестини справляли десять років тому… Он Михайло та Світлана Ляльчуки вибралися із села, бо дочка мала йти в перший клас, а до школи – п’ять кілометрів. У церкву до Дубна ходять лише двоє молодих прихожан… Не хочуть „відібрати” споконвічну назву села від вулиці „Вільха Полянка”, що в сусідніх Малих Садах. Відмовляються віднести Кліщику до Малосадівської сільради чи до сусідньої Кривухи (можна створити там нову сільраду). Родючі землі поросли чортополохом, вікна і двері на багатьох оселях забиті дошками.
Ріс ряд „образ” на місцеву владу за її байдужність. Село при такому ставленні, опинившись на узбіччі цивілізації, справді стане безперспективним. Без допомоги місцевої влади йому не обійтись. Бо, скажімо, сподіватися, що хтось із нових українців відкриє в Кліщисі будинок побуту чи магазин марно.
Щоб іще раз відчути себе в шкурі співрозмовників, рушив через Шибену гору до міста. Заняття, скажу вам, не з приємних – дертись по горбам по вибитій бруківці. На півдорозі зустрів 78-річну Євгенію Бондарчук. Обпершись на клюку, одинока бабуся довго бідкалась на сільські негаразди.
Подумалося, чи знають можновладці про клопоти маленького села? А якщо знають, то чому байдуже ставляться до проблем людей? У районі налічується 14 населених пунктів, де мешкають менше ста громадян, у восьми із них і півсотні не набереться. Невже і їх чекає доля Кліщики, до якої від райцентру рукою подати?
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору