У СЛОВІ ДНІ ПЕРЕЛИСТАНІ….

Юлія Бондючна народилася у селі Іква Кременецького району на Тернопільщині. Нині навчається в Рівненському державному гуманітарному університеті.
“Пучечок мрій. Пучечок чи суцвіття. Вервечка слів…І знов слова й слова…” так зазирнути хочеться в твоє душі розквіття, в бентежність думки…
Спробуйте й ви… і відкриєте різнобарв’я поетичного слова, яким вималюваний власний світ молодої поетеси. Юлія Бондючна, старанно збираючи їх розсипи у “долоню серця”, щойно подарувала нам промінь нової ясної зірочки – першої поетичної збірки “ Не ходіть по душах”, ніби застерігаючи про святість людської душі та її недоторканість. Поезія її, неначе тендітний паросток, набирає сили і росту, завойовуючи визнання шанувальників слова. А поетичний образ по – своєму особливий і непередбачуваний, як і вона сама.
– У віршах “ сама собі і критик і коректор…” цілеспрямовано шукаєш “…свій життєвий вектор”… А в житті яка ти? Трьома прикметниками охарактеризувала б себе як?
– Трьома, чи ж не замало, щоб саму себе визначити? А врешті, таки спробую: непередбачувана, оптимістична, витривала.
– А ніжна, красива, чарівна де?
– В поезії. Відшукайте, там не тільки я така.
– Свій перший вірш ти пам’ятаєш?
– Найвдаліші рядки “…прийшла зима біловолоса, берези прикувала коси…” Тема природи найбільше займала тоді мою увагу.
– Коли Муза приходить, впізнаєш її, і як відчуваєш?
– Бентежить душу, рядки ніби хто надиктовує. І часто саме тоді, коли найбільше справ, суєти. Тому інколи губляться незаписані найкращі думки.
– Чого у твоїй поезії більше: смутку, радості, роздумів…?
– Мабуть, сама не визначу. Нехай читач. Вважаю ж, що є все. І воно якось гармонійно поміщається у віршах. Ні, все ж більше таки роздумів. Цікаво шукати відповіді самостійно.
– Хто найчастіше є “ліричним героєм” вірша?
– Найчастіше не я. Це зібраний образ цілеспрямованої людини.
– Кохання, як неперевершене почуття, вважаєш обов’язковим елементом у поезії?
– Не думаю, що це обов’язковий елемент, але якщо людина закохана, її вірші будуть емоційніші, величніші, як і саме почуття.
– Тема осені – це вдало вибраний поетичний вітраж, а чи улюблена пора року?
– Усе таки осінь улюблена пора моя, моєї мами, Пушкіна, Єсеніна, поезію яких найчастіше читала мені в дитинстві.
– А квіти полюбляєш теж осінні?
– От із квітами інакше. Це якась особлива і для мене незрозуміла риса мого характеру. Я чаруюся польовими. А їх найбільше весною, літом. Тому літні барви землі для мене понад усе.
– Чи змогла б подарувати для “Провінційки” власну думку про сенс життя людини?
– Думаю, людина живе для того, щоб жити й прийняти з гідністю подароване. І, як кажуть мудрі, життя – це мистецтво в усьому бачити прекрасне. От для того і потрібно жити, щоб бачити й творити прекрасне.
– А на завершення нашого лаконічного діалогу ще один дарунок, будь ласка, найновіший власний поетичний рядок...
– Кличу совість століть, на всесвітнє, все праведне віче…
– Ну, а тепер безпосередньо до віршів, зазирнемо в слово твоє.


* * *
Дороги й дороги… До матері ж – стежечка.
Дороги й дороги… Куди ж ви? Куди?
Дороги й дороги… Всесвітні мережечки.
Дороги й дороги… Історій сліди.
І як не ступи, слід одначе, залишиться.
З подій час відзніме одвічне кіно.
І в хроніці світу до йоти запишеться
Усе, що було, і що Богом дано.

* * *
Дай руку і підем! Давай чкурнем
Через гаї, зеленочубі луки.
Дай руку! Та візьмімося ж за руки.
Можливо, щось чудне наздоженем.
Ходімо! По дорозі зазирнем
В сади вишневі хоч одненьким оком
І, може, миті цій червонобокій
Подякуєм колись за шлях в Едем…
Дай руку і підем…
* * *
Пустіть мене, пустіть в Середновіччя!
Змініть хоч на секунду часу лік.
Я хочу з двадцять першого сторіччя
Ступить сама назад і трохи вбік;
Ми звикли вже в новім тисячолітті,
Пристосувалась з усіма і я.
Але чомусь затісно в цьому світі,
Бо в мене безліч, безліч, безліч “я”…
Пустіть мене, пустіть в Середньовіччя!
Зробилась душа неможливою.
Бажа новизни, новизни:
Пройтися під грізною зливою,
Потрапити в пастку весни.
За гілля верби зачепитися,
Спіймати півсонця, півдня…
А потім в літах заблудитися
Й блукати, брести навмання.

* * *
З макіяжем багряних тонів
По-осінньому осінь придибала.
Походила по чорній стерні.
По-осінньому тиждень похлипала.
По-осінньому в парку сповна,
Досхочу настрілялась каштанами.
По-осінньому трішки сумна
Загубила свій слід між туманами.

* * *
Тихо падає дощ
На стежки і стежини розхристані.
І пере щонайпершу любов.
Тихо падає дощ
Прополіскує дні перелистані.
Тихо падає дощ…
Все змиває до першооснов.