БАБУСЯ СТАЛА МАМОЮ

Непроста доля у костопільчанки Раїси Чижевської. Чимало горя і бід зазнала ця літня жінка. Та попри все не втратила тієї доброти і щедрості душі, яка сьогодні так потрібна усім.
Отаку просту привітну, з неприхованим відтінком смутку майже щодня зустрічаю її по дорозі до міста. Ніколи не пройде вона, не зупинившись. Бо хочеться з кимсь поговорити, дізнатися, що нового в країні, чи відбулися зміни, яких так очікували люди. Адже моя героїня, яка розміняла восьмий десяток, не була осторонь подій листопада-грудня минулого року. Саме тоді на майдані ми, українці, навчилися спілкуватися і тепер це стало однією з важливих потреб нашого життя.
Якось подзвонила я до пані Раїси і почула, як юний дівочий голос кликав маму до телефону. З»ясувалось, що онука Тетяна називає бабусю мамою, адже та її виростила і замінила найдорожчу у світі людину. Це заінтригувало мене і я вирішила зустрітися та познайомитися ближче з цією незвичайною жінкою.
Народилася вона в Умані Черкаської області. Згодом сім»я переїхала на Херсонщину. Аж незабаром – війна... Окупація, голод... Після війни – кілька неврожайних років підряд. Засуха забирала хліб. Щоб не померти з голоду, вирішили переїхати жити на Західну Україну. Зупинили вибір на Костополі.
І відтоді наш край став для неї рідним. Тут і зустріла свого майбутнього чоловіка Степана. Народила і виховала трьох синів – двох близнят Сергія та Олександра і Анатолія. Та щастя затьмарила біда – чоловік трагічно загинув, і у 34 роки стала вдовою.
– Скрутно було, тяжко працювала, але сил і оптимізму давали діти, бо в них бачила зміст життя, – говорить пані Рая. – А хлопці у мене були хорошими, слухняними, допомагали у всьому. Так що скаржитися гріх. Сергій дуже гарно співав, Сашко грав на баяні.
Сини виросли, одружилися. Та, як кажуть, біда одна не ходить. Велике горе спіткало родину Чижевських. Дружина Сергія померла при пологах, залишивши двох дітей – шестирічного Павлика та новонароджену Тетянку. Сергій не зміг перенести тяжку втрату і через 3 місяці добровільно пішов з життя.
То ж залишилися діти круглими сиротами.
– Не роздумуючи, вирішила ростити їх сама, – з тугою в серці згадує пані Раїса. – По різному бувало, уже ж далеко не молода, але намагалася робити усе можливе, щоб замінити дітям матір. Непомітно і виросли. Павлові уже 24 роки, одружився, має сина. Тетяні – 18, закінчила медучилище. Ніби вже й дорослі, а душа болить за них, як і раніше. Бо старші сини далеко, а ці – поруч. Та й такі ж рідні.
І справді, у цієї вольової жінки немає різниці між дітьми. І на всіх у неї вистачає доброти й любові.
Галина МІНЮК,
Костопіль.