Віражі…

Продовження. Початок у №35.
Одного сонячного ранку заметушилася Ірина. Та так поспішно почала збиратися до від»їзду, що захвилювалася й Олена.
– Ти ж куди, доню?
На здивоване запитання матері якось стривожено й стримано дочка відповіла:
– Згадала, мамо, що маю ще одну невідкладну справу, курсову пообіцяла зробити для знайомого і геть чисто про це забула. Мушу швиденько їхати. Влаштуюся на роботу, обов»язково дам знати. Не хвилюйся.
Почали збирати дочку в дорогу, а вона рвалася, неначе пташка з клітки. Це і тривожило матір, яка добре знала поважну й стриману дочку. Із сестрою попрощалася якось поспіхом. Зазирнувши в ледь відчинені двері, кинула: “Пока, Світик”. І помчала, не дозволивши навіть провести, відбиваючись:
– Влаштуюся, напишу чи зателефоную, обіцяю, а зараз поспішаю.
Незрозуміло так від»їхала дочка, а Олена все перебирала думки.
– Може, й так. Подзвонив якийсь, от і треба поїхати. Але чому ж не сказала. Чи б мати не зрозуміла, – тривожилася жінка.
Та життєва хатня суєта продовжувалася й Олена знову пройнялася домашніми клопотами. Ірина передзвонила, розповідаючи про нову роботу, і якось відлягло від серця те хвилювання, затерлося в буденщині днів. Не відчуло тоді материнське серце доньчиної тривоги, ой не відчуло... В домі знову всі засумували, і Олена знала, чому.
– Не вистачає для щастя в домі дитини, таки пора її мати, – тихенько горювала ночами Олена.
Так і жили в чеканні…
І дочекалися. І саме дитинки: сина й онука. От тільки не Світланиного, а Ірининого. Якби жінці про це сказав хтось раніше, не повірила, побилася б, мабуть, за наклеп. Але цей грім із ясного неба прозвучав із вуст самої Ірини. Гримнув у хаті телефонним дзвінком незвично голосно.
– Ірина? – тільки й вимовила, бо від звістки про дитину заціпило жінку. Дочка просила приїхати.
– Мамо, в мене є син, я дуже тебе прошу, допоможи мені трішки. Якщо не відрікатимешся від нас, забери додому. Приїдь, рідна. Поясню все при зустрічі.
На ранок заспішила жінка в дорогу. А думки аж носилися в голові, так нічого й не знаходячи для пояснення.
– Чому не сказала, що виходить заміж, як нерідна, чесне слово, – губилася жінка в думках.
– Матусю, нічого не розпитуй, – зустріла такими словами матір Ірина, – не змогли разом, не вийшло, а от син, дивись, який. Допоможи трішечки, і я обов»язково піднімуся, виховаю сина, так, як ти нас виховувала, всю любов йому віддам.
– Ти що, донечко, хіба ж у тебе немає мене, сестри, щоб ти сама тужила. Звичайно, допоможемо. Лише жаль, що таке недовге вийшло у тебе подружнє життя, – втішала Олена дочку.
– Мамо, подружнього і не було. Я не виходила заміж, прости що сорому тобі завдаю. Так вийшло, – додала ще раз фразу, якою прикривалася весь цей час. “Так вийшло…” І хто може за це її судити?
– Як? – тільки й промовила Олена. Хотіла ще щось додати, але не змогла. Ірина так сумно глянула матері у вічі, що слова так і не злетіли, залишившись у думках німим запитанням.
– Приймеш нас з Аликом до господи рідної? – тихо й уже спокійніше перепитала донька. Олена обійняла дочку, бачила, як важко дається їй спокій.
– Приймемо, приймемо, раз наше, то й нам, – посміхнулася у відповідь. І відчула якесь полегшення. Олена прийняла новий удар долі.
Так у домівці з»явилася маленька істота. А з нею величезна радість для всіх. Крім бабусі в Алика було дві матусі й татусь. Дитину полюбили, плекали, пестили. Мабуть, вся очікувана любов вилилась на дитинча, стримувати яку не було сили. Гіркота “безбатьківства” помаленьку розсіювалася, відходила, віддаляючись прожитими днями. Правда, за спиною Олени таки захихотіла Зося, сусідка, мабуть, засуджуючи такий прихід дитини. Та Олена не дозволила собі зупинятися, щось пояснювати, виправдовуватися. І цим поклала край пересудам. Хлопчик зростав хорошим, ніжним та ласкавим, тішачи своїм щебетанням сім»ю. Ірина не повернулася на роботу, влаштувалася вчителювати тут у селищі і раділа можливості бути із сином. Життя налагоджувалося. Здавалося, віражів більше не буде. Досить вже гіркоти в Олениному житті. Та, видно, ще не все відбулося. Останні події, здавалось, доб»ють жінку.
(Далі буде)