Віхи учительської долі

Добру справу започаткували і вдосконалюють у Пугачівській одинадцятирічці – у центрі краєзнавства навчального закладу надзвичайну духовну енергію випромінює розділ “Учительська доля”, де розміщені життєписи педагогів, які залишили незабутній слід в історії навколишніх сіл, навчаючи і виховуючи сільських діток.
Особливої уваги заслуговує учительська доля подружжя Олександра та Оксани Полешків. Глава сімейства був директором, завучем, учителем української мови і літератури, а його дружина викладала у молодших класах. Одне слово, подружжя Полешків причетне до освітніх горизонтів чи не кожної місцевої родини…
Прибули Полешки у Пугачівку у післявоєнному 1946 році із Черкащини. У печальних спогадах пані Оксани із позаземних горизонтів часто випливали образи тата, котрий помер у голодному 1932 році у селі Текуча, трирічного і шестирічних племінників – дітей сестри Ялини, котрі не витримали страхітливого випробування голодом. Та й сама заледве виборсалася із лещат голодомору, рятуючись лободою, споришем, гнилою картоплею…
Після закінчення школи закінчила учительські курси. Та війна перекреслила усі надії і мрії. І лише після 1945 року повернулася на освітянську стежку. Встигла навіть закінчити один курс фізико-математичного факультету Уманського педагогічного інституту. Але чоловіка перевели на роботу на Рівненщину, тож подружжя із донечками Світланою і Тамарою оселилося в Пугачівці. Через рік у сім’ї сталося поповнення – потішила батьків і сестричок маленька крихітка Таміла.
Три десятиліття подружжя Полешків натхненно плекало із місцевої дітвори славних і світлих людей, які з часом уклінно дякуватимуть педагогам за труд і душевність, знання і мудрість. Коли ж настав час виходити на заслужений відпочинок, то непросто було вирвати душу із педагогічного буйноцвіття. Тоді, як кажуть, клин вибили клином: голова правління місцевого колгоспу Микола Шумивода, належним чином оцінивши досвід заслужених освітян, запропонував їм роботу в господарстві. Пан Олександр працював заступником голови колгоспу, Оксана завідувала місцевим дитсадком, а у гарячу пору не цуралася разом із колегами засукати рукави і потіти в цеху колгоспного консервного заводу чи на інших ділянках сільськогосподарського виробництва. І лише коли здоров’я почало підводити, вибрала домашній спокій.
Минали літа, вітри яких подекуди у серце навіювали тривогу і біль. Світ трагічних випадковостей відбирав здоров’я і надію. В автоаварії загинув онук Саша. Хвороба прикувала доньку Світлану до ліжка, молодша Таміла у далекій Італії несе хрест заробітчанських буднів. Уже вісім літ, як завершив свій життєвий шлях чоловік Олександр. Але навіть із потойбіччя чоловік допомагає дружині долати життєві перепони: за його орден і медаль “За відвагу” пані Оксана до пенсії одержує доплату.
Втім, життя триває. Надвечір’я власної долі Оксана Ємець зустрічає у доброму настрої, а її гострий розум потребує духовної поживи. Тож не дивно, що на вогники її душі відгукуються школярі місцевої одинадцятирічки, педагоги, чимало із яких за прикладом своєї вчительки обрали нелегку освітянську стезю: Вадим Кийко, Зінаїда Ковальчук, Марія Володимирець.
— Пані Оксана ніколи не дорікала нам за те, що інколи крадькома відвідували церкву, — розповідає Марія. – А як погладить по голівці, то, здавалося, сили подвоюються, потроюються. У мене навіть почерк такий, як в Оксани Минівни, — додає.
Мабуть, такі щирі відгуки про вчителя – це найвища нагорода для нього…
Очевидно, 4 лютого таких відгуків на її адресу надійшло кілька сотень, а то і більше: вона набула статусу офіційного довгожителя: на її життєвому порозі гостював дев’яностий лютий. Завітала до неї директор місцевої одинадцятирічки Антоніна Жарчинська разом зі своїм педагогічним десантом, на поклик душі і серця ювілярки відгукнулися колеги Галина Андріюк, Галина Тищук, Галина Градюк, Олександр Грицак. Із привітанням і подарунками прибув сільський голова Володимир Яворський – теж учень пані Оксани. Панували спогади, леліяли мрії. Життя триває…

Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.