Втрачені роки ще більше зблизили

Надворі ще була глибока ніч, як Марія прокинулася. Їй стало важко дихати. Вона не могла скинути із себе залишків сну, який її дуже налякав. Приснився Марії чоловік, що давно її покинув і про якого ось уже 10 років вона нічого не знала. Петро прийшов уві сні молодим, але погляд його був дуже засмучений. Він простягнув руку, вона виявилася такою холодною, що жінка злякалася. Просив її допомогти і пробачити, вона ж нічого не встигла йому відповісти. То був тільки сон, а чомусь стало так важко...
Жінка встала і почала готувати сніданок. Все було як завжди, та відчувала, що має щось статися. І не помилилась. Десь під обід листоноша принесла телеграму, зміст якої перевернув усі Маріїні думки. Там писалось: „Петро при смерті, якщо хочеш його побачити, приїжджай”. Тут же була адреса. Марія залилася слізьми. Бідна жінка не знала, що робити. Не довго, правда, думала і вирішила: „Поїду сама. Доньці і сину не скажу нічого”. Хіба ж вони зрозуміють, як боліло її серце, як вона жила і виглядала свого Петра. Та тільки не знала, де його шукати... Марія швидко зібралась і поїхала. В поїзді не хотілося ні з ким спілкуватись, і вона почала згадувати ті роки, коли вони з Петром познайомилася, разом жили.
Петро у школі був задерикуватим, рідко яка бійка обходилася без нього. Він і дівчат не один раз до сліз доводив. Тільки Марію не чіпав, а дивився на неї лагідним поглядом. Вона тоді цим пишалася і хизувалася перед однокласницями. Петро був парубок некрасивий. Дівчата на нього не задивлялися, а тільки дражнили Рудьком. Обличчя Петра було всипане ластовинням. Марії хлопець не давав проходу, проводжав зі школи і до школи, не давав її нікому образити.
Подорослішали Петро та Марія, і дитяча дружба переросла у кохання. Не зогледілась Марія, як запалив хлопець у її серці найсокровенніше – кохання. Після закінчення школи дівчина мріяла піти вчитись. Однак Петро попросив:
— Маріє, нащо тобі те навчання. Виходь за мене заміж. Дім збудуємо, дітей мені народиш, та й заживемо, як люди.
— Петре, я ще ж зовсім молода, що я в житті бачила? Та й що батьки скажуть? – запитала дівчина.
— Моя ти ластівко, кохана моя, я ж тебе не кину ніколи.
Хлопець цілував дівочі вуста, а Марія ладна була кинути все і бути тільки з ним. Сказала батькам, що заміж виходить. Скільки було крику в хаті, скільки материних сліз пролилося.
— Доню, — благала мати, — схаменися. За кого йдеш заміж? То ж Петро – найгірший парубок у селі, та ще й некрасивий, а ти ж — як квіточка. Вивчишся, та й знайдеш свою долю.
Не послухала донька матері, забрала свій скарб, дещо з одягу, і втекла до коханого. Не було ні весілля, як у людей, ні білого плаття, ні весільного вельону. Та Марія цим не переймалася. Свекруха прийняла молоду невістку з повагою. Навчала шити, їсти готувати. Рідна ж мати навіть не навідувалася, не могла пробачити. Молоді почали жити-поживати, добра наживати.
Народився первісток – Миколка. Весь у батька, навіть ластовиння від нього забрав. Марія жартувала, називала батька і сина „сонечками”. Петро був майстром неабияким – за декілька років збудували дім. Майже все Петро зробив своїми руками. В новому домі народилась донька. Дуже батько дітей любив. Змінився чоловік – став поважним, терплячим, рідко випивав, та й у компаніях не бував. Тішилась Марія і не думала, що щастя її виявиться коротким. Почав Петро часто заводити мову про те, що треба поїхати на заробітки:
— В хату, Маріє, нових меблів купити треба. Та й люди ж їдуть. Я ще здоровий, молодий.
Довго Марія просила, щоб не їхав, та таки здалася.
— Маріє, тобі брат мій допоможе город обробити, та й мати моя дітей догляне. Я ж не надовго поїду.
Тієї ночі, як Петро їхав, Марія не могла заснути. Різне в голову лізло. Тепер все буває. Їдуть чоловіки і дружин зраджують. Все може статися. Вранці розповіла йому про свої припущення. Він тільки засміявся і сказав:
— Я ж тебе ніколи не кину, Маріє. Ти моя доля, ти мати моїх дітей.
Петро поїхав, а Марія залишилася вдома. Крутилася, як бджілка, все треба було зробить. Вперше прийшла до неї мати. Вона оглянула господарство, хату, і сказала:
— Не радій, дочко, завчасно. У житті, як на довгій ниві – всього буде.
— Оце ви мене, мамо, втішили, — сплеснула руками Марія. — Не говоріть мені такого. Я вас не послухала і не жалкую, що заміж вийшла за Петра.
Через півроку повернувся її коханий. Марія кинулась до нього, а він якось холодно її відсторонив і сказав:
— Маріє, не до любощів мені. Дуже я втомився.
Петро привіз багато грошей, купили у хату меблі, побудували літню кухню. Все було як завжди. Але відчувала Марія, що щось таки змінилося. Одного разу вранці вона встала, а Петра не було поряд. „Мабуть, пішов по господарству поратись”, — майнула думка. Вона підхопилася, одяглася, і тільки тоді побачила на столі записку: „Вибач, Маріє, я кохаю іншу. Не шукай мене. Я до тебе не повернуся”.
Тепер Марія вже не могла згадати, як вона те все пережила: як їй було соромно перед людьми, дітьми. Ночами вона скроплювала подушку слізьми і казала сама собі: „За віщо мені така кара. Чим же я перед тобою, Петре, завинила?”. Надіялася, що він повернеться, але йшли роки, росли діти, а його не було.
Поїзд підійшов до станції і перервав її думки. Швидко вийшла на вказаній у адресі зупинці. Ніхто її не зустрічав у цьому незатишному місці. Правда, потрібну адресу вона відшукала швидко. Не пройшло і півгодини, як уже стояла перед дверима квартири. На дзвінок довго ніхто не виходив. Не знала вже, що робити, коли почула кроки за дверима. Відчинила жінка. Впали в очі брудний халат, нерозчесане волосся і обличчя якесь дуже вже непривабливе. Жінка не запитала у Марії, хто вона, просто відійшла і пропустила її у квартиру. Тут скрізь панував безлад. В голові промайнула болісна думка: „На кого ж Петро мене проміняв?”. І стало так образливо... Але Марія переборола себе і ступила до кімнати, де лежав Петро. Його очі були заплющені, і вона дивилася на чоловіка з жалем. І тут виднілась давно не прана сорочка. Петро ніби відчув чиюсь присутніть і повільно відкрив повіки. В Марії усе перевернулося всередині, коли побачила рідний погляд. Відійшли вбік і ті роки, які вони не були разом. Жінка зрозуміла, що кохала і кохає його. Вона взяла Петра за руку і запитала, що з ним. Чоловік розповів, що потрапив у аварію. Лікарі поставили страшний діагноз – ходити він не буде.
— Маріє, пробач мені. Хіба ж я думав, що так станеться? – по запалих щоках потекли сльози.
Марія витирала їх і заспокоювала:
— Петре, коханий, я заберу тебе звідси. Я поставлю тебе на ноги.
У той час вона не думала, що скажуть діти. Вона була з ним, хай і хворим, але таким рідним.
— Петре, тепер ти від мене нікуди не поїдеш. І все в нас буде добре. А життя – воно таке неповторне. Ну спіткнувся ти, хіба ж у тому твоя вина? Може, то така доля. Роки ще більше зблизили нас, Петре.
Вона нахилилась і поцілувала його. Він посміхнувся. Петро зрозумів, що вона пробачила, і тепер він буде жити. Мусить заради неї, його дружини, коханої, єдиної.
Валентина ПАВЛУШКО,
село Вири
Сарненського району.