Рівне:

Створення та просування сайтів

ГІРКЕ ЗОЛОТО

Таке життя 03-лис, 2005, 13:159 prov 1 071
Вона ігнорувала його. Мовчки йшла далі з ображено піднятою головою. А він не відступав, крокував слідом. Прийшли до під»їзду.
– Знаєте, що? – розвернулась обличчям до Петра. – Ідіть собі. Я вас знати не хочу.
Якраз хтось вийшов з дверей. Її сусідка! “Господи! Це ж зараз усі знатимуть.” Вона похапцем привіталась і стрімголов помчалася сходами на свій третій поверх. Один поворот ключа – і вона вже у хаті. Зачинилась зсередини і мерщій до вікна. Цікаво, стоїть іще чи вже пішов? Та одразу ж сахнулась: Петро стояв якраз навпроти її вікна. “Що робити? – А нічого. Просто не впущу його більше – і край!”
Другого дня Петро стояв на подвір»ї інституту і як тільки вона вийшла, кинувся до неї.
– Вікторіє! Я жити не зможу, коли ви мені не пробачите! Поговорімо, прошу вас! – і він жестом показав на другий бік вулиці. Навколо було повно знайомих. Викладачі, студенти. Вікторії не хотілося привертати до себе увагу. Тож вони з Петром попрямували до найближчої кав»ярні. Він сів навпроти й не зводив з неї очей.
– Пробач мені, Вікторіє. Будь ласка. Ти така гарна. Не втримався. Я ж усе-таки чоловік.
– Все. Досить. Забули, – Вікторії було неприємно згадувати про ту ніч. – Вважайте, що пробачила. Але не треба мене більше переслідувати. Ми різні. У нас різні інтереси. Тож не варто. Розійдімося. Так буде краще для нас обох.
– Ти помиляєшся, Вікторіє. У нас багато спільного. Бог недарма звів нас. Я любитиму тебе. Дбатиму про тебе. От побачиш, – посьорбуючи каву, він пожирав її очима, а Вікторія, відчуваючи це, щулилась, бгалась у клубок. Проте в неї вже не було попередньої рішучості. “А, може, й справді спробувати? Вже п»ять років сама. Де ж його шукати, того лицаря омріяного? Їх таких просто не існує. Усі ж чоловіки однакові. У них іще душа не встигла стрепенутись, як плоть уже волає. А він, цей Петро, усе ж священик. Може б, і вийшло щось склеїти.” Так подумала та уголос не сказала нічого. Не могла перебороти в собі внутрішнього спротиву, що жив у ній від тієї злощасної ночі.
– Вибачте Петре, мені треба йти.
Петровій настирливості позаздрив би кожен чоловік. Він переслідував Вікторію щодня, зустрічаючи з роботи. В тому, що він таки священик, вона упевнилася, один раз побачивши його в рясі. Тож трохи заспокоїлася. Дивлячись на себе збоку, вже навіть посміювалася з пригоди, яку раптом піднесло їй життя. Тоді й зблиснула ризикова думка: “А чому б і ні? Роки ж не біжать – мчаться. Їй давно за тридцять. Може, він і справді непоганим виявиться. Зрештою, навіщо так уперто відштовхувати те, що до тебе прийшло саме?”
Петро просто літав біля неї. Доклав усіх зусиль, аби згладити прикре враження від ночі, коли вчинив насилля над жінкою, котра йому подобалася. Горіли свічі. Вони пили шампанське. Під музику танцювали. Він шепотів їй на вухо гарні слова, а Вікторії чомусь хотілося плакати. Бажане почуття до цього чоловіка не народжувалося. Навпаки, було відчуття, що зраджує саму себе. Якби ми уміли себе слухати! Вікторія ж у той вечір не чула внутрішнього голосу. “Таке життя. Любов любов»ю, а жити все ж якось треба. Удвох таки краще, аніж самій.”
Петро жив з Вікторією вже два тижні. Вона, як і раніше, не була в нього закохана. Однак у побуті він їй сподобався. Гарно господарював на кухні, мив посуд і навіть варив чудовий борщ. Вони багато спілкувалися й справді знаходили в собі чимало точок дотику. Дивно, але не був він схожим на священика. Забував про молитву і ранішню, і вечірню. Не моралізував. Не провадив релігійних розмов. Навпаки, розповідав чимало анекдотів з попівського життя й сміявся над ними так, начебто сам був не зі священицької когорти. “Дивний священик”, – думала про нього Вікторія. Та був таким уважним до неї. Відчувати чоловіче плече по кількох роках самотнього життя усе ж було приємно. Хто б міг подумати, що все закінчиться так само миттєво, як і розпочалося.
Одного разу Вікторія, покинувши Петра на два дні самого, поїхала на конференцію до Львова. Повернувшись, його вдома не застала. Не прийшов і увечері, не ночував. Вранці не втрималась – зателефонувала в єпархію. Там їй відповіли, що отець Петро виїхав на свою батьківщину і більше тут не працюватиме. Жінку немов громом вдарило: “Господи! Невже таке може бути? Як він міг так просто від неї поїхати? Він же священик!”
Чомусь пригадалося, як вони з Петром розглядали фотографії. Він піднявся, щоб покласти альбом на місце і звернув увагу на маленьку скриньку. “Що це в тебе?” – узяв до рук. Вона розповіла йому короткі історії кожної з нещасливих золотих речей. “Начебто багато, а носити нічого”. “Не горюй, я куплю тобі нові сережки!” – заспокоїв.
Спохопилася. Кинулася перевіряти по усіх закапелках. Скринька була порожнісінька. Ані золота, ні срібла. Панотець не погребував навіть її нещасливою обручкою.
На дні осиротіло лежав лише звичайний алюмінієвий хрестик...
“Гріх. Боже, який гріх! Грішник! Грішник! А люди йдуть до нього на сповідь…”
Вікторія не зверталася нікуди. Хіба могла кому розповісти про те, що не мало жодної логіки, не вкладалося до голови? І хто б їй повірив? Сама ж і винна. Було неймовірно соромно, гидко. Паскудно на душі. Почувалася ошуканою...
Вірити не можна нікому.
Відтоді спливло кілька років. Випадково дізналася, що цей джигало у священичій рясі вже поміняв з десяток єпархій...
А вона так і живе. Без лицаря. У хаті нема жодної золотої прикраси. Навіщо метал, який притягує зло?
2003- 10.08.2005 рр.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору