Весільний вальс

Андрію всі радили розлучитися із Оксаною: і друзі, і батьки, і лікарі.
– Ти повинен усвідомити, що вона ніколи не зможе стати фізично повноцінною людиною – прозвучала фраза авторитетного старого професора.
А Оксана лежала на лікарняному ліжку мовчки, відвернувшись до стіни. Вона не хотіла нікого бачити і чути. З жахом усвідомлювала, що у неї, молодої і сильної жінки, більше немає ніг. Оксана усвідомлювала, що це крах усьому: її танцювальній кар»єрі, її сімейному життю, її мрії про двох дітей…
Коли Андрій вирішив одружитися із Оксаною, його батьки були у відчаї і обуренні. Сільська провінціалка, донька тракториста зуміла обкрутити їхнього єдиного сина, викладача столичного університету, кандидата наук. Підігрівало ситуацію й те, що Оксана не мала ніякої освіти, а працювала танцівницею у ресторані.
– Як ти міг так вчинити з нами, – плачучи говорила Андрію мама, – у тебе ж було стільки достойних дівчат, і з освітою, і з престижною роботою. А на кого ти спокусився? Худюще, миршаве дівчисько із провінції. Хіба про таку невістку я мріяла? – докоряла мати сину.
Проте Андрій наполегливо відстоював кандидатуру Оксани як майбутньої дружини. Незважаючи на докори і протести, він все-таки вирішив одружитися з коханою. Звідкіля було всім їм знати, що причарувала назавжди серце юнака дівчина із карпатського краю. Як вона вміла співати! Її голос проймав до самісінького серця. А як вона танцювала! Пануючи в продимленому нічному ресторані, вона залишалася криштально чистою. Красуня не помічала ласих чоловічих поглядів у її бік. Вона просто танцювала, підіймаючись у своєму танці до самісіньких небес.
Вони одружилися і зажили у Андрієвій трикімнатній квартирі. Оксана поступила вчитися до хореографічного училища, а її чоловік продовжував викладати в університеті. Життя помалу налагоджувалося, мати з батьком поступово звикли до небажаної невістки. Тим паче, що своєю щирістю і простотою Оксана зуміла причарувати всіх чоловікових друзів і знайомих. Її більше не вважали провінціалкою, вона влилася у ритм столичного життя і відстоювала своє право бути достойною дружиною для високоосвіченого чоловіка.
Горе ввірвалося в сім»ю раптово – і всі розгублено опустили руки. Що робити далі? Після автокатастрофи Оксана втратила обидві ноги...
– Залиш її, – радила Андрію мама, – ще з початку було зрозуміло, що ви не пара. Тепер доля дала тобі урок, щоб ти нарешті зрозумів, що ви не повинні бути разом. Нехай це жорстоко, але рано чи пізно ти все одно її покинеш. Тож зроби це зараз.
Андрій нервово закурив цигарку і різко мовив:
– Я ніколи її не залишу. Чуєш, ніколи! Я втомився від твоїх порад. Я сам здатний вирішити, як мені потрібно вчинити. Ми ще будемо з нею разом танцювати…
...Оксана сиділа на інвалідному візку і сумно дивилася у вікно. За вікном грайливо танцювало жовте листя, а з очей дівчини текли сльози. Їй не хотілося жити. Незважаючи на те, що Андрій оточив її турботою і теплом, вона все одно відчувала себе зайвою у цьому світі.
– Мені вже ніщо не поверне радості життя, – міркувала вона, – мені лише двадцять п»ять, а я вже інвалід. І це на все життя…
***
– Вітаю! У тебе незабаром народиться маленький Андрій, і то вже досить скоро, – мовила Оксанина подруга Тетяна, до якої, як до лікаря, звернулася вона зі скаргами на погане самопочуття.
Оксані потемніло в очах. Невже таке може бути? Їй же сказали, що після тих травм, від яких вона постраждала під час катастрофи, вона ніколи не зможе стати матір»ю. А тут така новина. Оксана не знала: радіти їй чи плакати.
Коли після наркозу, Оксана прийшла до свідомості, їй принесли два маленьких згорточки.
– У вас двійня, – радісно повідомила акушерка.
Андрій стояв під пологовим будинком і не приховував щасливих сліз…
Після народження дітей Оксану немов підмінили. Вона знову стала веселою і життєрадісною, в домі звучав її спів. А ще вона заявила:
– Я буду знову танцювати!
***
У дорогому престижному ресторані святкували весілля. В один день одружувалися два сини відомого професора. Скрізь лунала музика і веселий сміх.
А коли зазвучала мелодія вальсу, професор запросив до танцю дружину. Вони танцювали, немов кружляли в повітрі. Дивлячись на цю щасливу сімейну пару, ніхто й не здогадувався, що у красивої чорнявої жінки більше двадцяти років немає ніг. Вони танцювали, закохано дивлячись один на одного. Танцювали на заздрість усім тим, хто так і не повірив у їхнє кохання.
Вікторія ЛЕВЧУК,
Рівне.