Солодка млість... блідесенький промінчик... Як добре жити... думати про інше... А сон минув, розтанув. І натомість раптовим болем обпекла свідомість. Єдине слово виникло: невже?! Душа болить, і тіло як чуже. Ліна Костенко.
Юля підвелася з ліжка. Поглянула на годинник. Шоста ранку. Дівчинка знаходилася у санітарній палаті. Вже котрий день вона прокидалась о шостій, підсовувала стілець до вікна і спостерігала за ранковою природою, сонними вулицями.
Так і сьогодні. Напівтемрява огортає все місто. Ніжний молочний туман стелиться понад килимом трав і квітів. Навіть через скло Юлія відчуває аромат свіжості, аромат нестримності, волі. Ледве-ледве доносяться якісь звуки, напевно, це спів ранніх пташок. А ось тут, під яблунькою, можливо, сидить вітер-скрипаль. Його руки самі собою ведуть смичок. То затихне музика на мить - і здається, що все життя вже позаду, то зазвучить веселою мелодією, - і прийде думка, що все попереду. В очах яблуні бринить сльоза, як та струна, що під владою смичка нічого не вдіє. Із вуст красуні ллється спів, вічність приходить на землю...
Краплина дощу вдарилась об скло і розбилась на мільйони дрібних крапельок. Юля відскочила від вікна. Трохи постоявши біля нього, вона підійшла до дзеркала. Дівчина зазирнула у свої очі. Ніхто, навіть вона сама, не любив дивитися у них: одне блакитне, мов голубінь неба, а інше - каре, мов у циганки. Коли хтось ненароком зустрічався з її поглядом, то відразу сахався, мов від проклятої.
Юля вирішила повернутись до вікна і подивитись на природу після дощу. Проте дощ тарабанив по асфальту, як і раніше. Краплина впала на підвіконня, хоча ні. Це була сльоза. Усвідомивши це, дівчинка прошепотіла:
- Я сильна, я не буду плакати.
Сльози покотилися градом. Юля вже не могла стримувати в собі весь той біль, що назбирався у неї за час перебування в лікарні. Лейкемія - коротко і ясно. Дівчинка жила і знала про цю хворобу. Проте захворювання почало розвиватися, а коштів на ліки не було.
Потроху на вулиці почали з»являтися люди, і Юлі здалося, що її може хтось побачити. Вона відвернулася від вікна. Дівча не хотіло, щоб її бачили сдабкою. Шурхіт за вікном привабив до себе Юлю, і вона побачила голуба. Він поглянув на неї, кивнув, змахнув крильцятами і полетів у небеса, до Бога...
Відчинились двері, до палати зайшов лікар. Юля із завмиранням подиху поглянула на нього, але той опустив очі донизу. Дівчинка зрозуміла - грошей на лікування не знайдено.
- У нас ще попереду завтрашній день, - промовила вона тремтячим голосом і поглянула у вікно.
Дощ уже давно закінчився. Сонце позіхнуло, потягнулося, посміхнулося, сказало усім „Доброго ранку”, і приголубило Юлю. Місто ожило, затріпотіло. Почався новий день.
А Юля просто повторила: „Нічого. Я сильна.”
Юля КОМОВИЧ,
учениця 8 класу Кузнецовської гімназії