Хай теличка росте...

Ця невигадана історія далеких 80-х сьогодні викликає ледь помітну доброзичливу посмішку. А тоді дівчині з мальовничого волинського краю було не до сміху.
Після закінчення школи Олеся, як і більшість успішних учениць, поїхала вступати до ВНЗу. Але “провалившись” на першому іспиті, повернулася в рідне місто і стала працювати в одному з районних управлінь. Одночасно туди ж прибув симпатичний статний юнак, який мав хвацьку вдачу і славу “серцеїда”. У цю пастку потрапила й Олеся. Спочатку їхні стосунки були більше схожі на дружні, але згодом переросли у доволі романтичні. Тож Сергій і сам здивувався, як непомітно увійшла в його життя і заполонила душу ця кароока вродлива юнка. Так народилося їхнє чисте безтурботне кохання. Коли зрозуміли, що не можуть один без одного, вирішили одружитися. Після заручин почали готуватися до весілля: шилась весільна сукня, придбали обручки, батьки нареченої купили теличку, щоб зробити гостинний стіл...
І от одного разу щаслива Олеся, окрилена передчуттям такої важливої в житті події, прийшла в гуртожиток, де жив її наречений. Вона хотіла показати йому щойно виготовлені весільні запрошення. І ...сталося непередбачуване. Майбутня наречена застала свого коханого з іншою – колишньою “пасією”, яка несподівано приїхала до нього. Дівоче серце було розбите. Біль, розпач... Як таке пробачити? Ні. Все скінчено.
Розчарована, вражена до глибини душі Олеся примчала додому зі сльозами на очах.
– Весілля не буде, – ледве вимовила вона. – Хай теличка росте... З неї добра корова буде.
Отак і закінчилась ця напівсумна історія. А що сталося з теличкою – не так уже й важливо.
Галина Мінюк,
Костопіль.