Проміняла палац на життя з коханим

Батьки Оксани, багачі на ціле містечко, ніколи не могли і подумати про те, що вона, їхня дочка, коли-небудь залишить їх, усі статки, все добро (а його було чимало) і піде жити до інших людей. До того ж, до бідняків.
— Пора б тобі, Оксано, вже заміж. Твої однолітки всі повиходили. А ти? — щодня любила повторювати мати своїй дочці, ніби налаштовуючи на певний крок. — Так і в дівках засидишся... Не розумію тебе. Кого ти чекаєш? Принца на білому коні? Ось подивися на Олега: непоганий з лиця, багатий. А те, що любить випити та гульнути, то з ким не буває.
Ці слова Оксані доводилося чути кожного дня, до того ж, по декілька разів на день. І так тривало не тижнями, не місяцями, а роками, аж поки в її житті не з’явився Він. Той, поява якого зробила будні зовсім іншими. Оксана зрозуміла, що Сергій — її доля. Полюбила його з першого погляду. Юнак також відповів взаємністю. І було в ньому щось таке (він дарува їй це, скільки міг), чого їй не вистачало впродовж усього життя.
Оксанині батьки про це довгий час нічого не знали. А коли добрі люди відкрили їм очі, мало не збожеволіли.
— Як? За такого злидаря?.. Ні за що в світі... Хіба що через мій труп, — лютувала мама.
Не випускали дочку з дому. Але одного разу Оксана, коли трохи вщухли емоції, сказала батькам, що поїде провідати бабусю, мовляв, давно в неї не була, а сама поїхала до нього. Звичайно ж, до Сергія. І не втримали її ні замки, ні погрози, не стримали ні багатство з одного боку, ні майже злидні — з іншого. Душа шукала душу. От і поспішала назустріч їй, своєму щастю, своїй любові.
Батьки, дізнавшись, що Оксана втекла, були дуже роздратованими. З їхніх уст сипалися не тільки нарікання, а й прокльони.
— Бачити її не хочу, — раз у раз повторяли спересердя. — Вона нам більше не дочка.
Але згодом... Оксанина мама захворіла, хвороба виявилася серйозню і невиліковню. Лежачи на смертному ложі, вона зрозуміла, що чинила неправильно. Захотіла побачити дочку. Оксана, звичайно ж, погодилася на зустріч із матір’ю і була дуже здивована, коли та попросила, щоб до неї підійшов і Сергій.
— Простіть мене, діти, — зі сльозами на очах промовила вона. — Простіть...хай вас бог благословить і я благословляю, хоча й так пізно...
Мами, звісно, врятувати не вдалося. Батько змінив своє ставлення до дочки і, звичайно ж, до зятя. Всі порозумілися, помирилися. Сьогодні ходять один до одного в гості. І немає між ними стіни образи чи ненависті. Є тільки любов, зміцнена пережитим і вчасно вилікувана мудрими вчинками.
Юлія Бондючна,
Рівне.