Рівне:

Створення та просування сайтів

Розшукав її і приїхав зі штампом про розлучення

Таке життя 07-сен, 2006, 15:019 prov 855
Ніхто не пам’ятав їх одне без одного. “Оксана і Микола — як Ромео з Джульєттою!” — так усі говорили, коли вони були іще підлітками. В школі сиділи за однією партою, після уроків разом ішли додому. А підросли — почали мріяти про одруження. І нічого дивного, що всі в селі одностайно пророчили їм спільне майбутнє.
Всі, крім Миколиних батьків. Батько хоч поблажливо посміхався: “Та вони ще малі, виростуть — тоді побачимо”. Мати ж сердилася дедалі дужче: “Оксана тобі не пара, мені злидні в невістки не треба!” З часом домашня “політика”, видно, зробила таки свою справу. Й одного сонячного квітневого дня Микола, відводячи очі і червоніючи, тихо сказав своїй коханій Оксані, що їхній омріяний шлюб необхідно відкласти на бозна-який час, бо, мовляв, спочатку треба здобути освіту і знайти своє місце в житті, щоб потім не просити в батьків грошей і не сидіти в них на шиї. Та й взагалі, надто вони ще молоді, щоб про щось серйозне думати. За тими плутаними, туманними поясненнями виразно поставала залізна батьківська логіка: не пара заможному, з “доброї родини” хлопцеві напівсирота, у якої ще четверо сестер та братів і чия мати б’ється, мов риба об лід, щоб усіх хоч одягнути та нагодувати.
Оксана зрозуміла. Біль був таким, що аж білий світ навколо почорнів, бо знала, що розлюбити не зуміє, але і зламатися собі не дозволила. Як важко не доводилось — здобула освіту, отримала хорошу роботу, навіть власне невелике підприємство створила. І заміж вийшла … Чоловік трапився хороший — добрий, ніжний, уважний, з тих, які на руках носять і пилинці не дають впасти. Народилося двійко діточок…
Життя текло розмірено і спокійно, як тиха річка — життя успішної, впевненої в собі, забезпеченої і щасливої в шлюбі жінки. Збурила і перетворила його у вир тривоги велика біда. Несподіваний серцевий напад назавжди забрав чоловіка. Для Оксани це був страшний удар, бо нараз зруйнував її міцний і надійний світ. Треба було пережити і починати відбудовувати його по цеглинці. Надзвичайними зусиллями душі змогла і це. І знову минув час, який лікує усе. Підросли уже діти.
Якось вирішила разом з ними відвідати рідне село, де не була роками, бо все боялася зустріти Миколу (хоч і передавали, що давно живе далеко в іншому місці). Знала від спільних знайомих, що не склалося в нього життя. За що не брався — нічого не вдавалося. Й одинаком ходив довгі роки, ніяк не міг собі пару знайти, і лиш нещодавно одружився із вродливою, розумною, заможною жінкою. “Ну, нарешті!” — з полегшенням зітхнули батьки, радіючи, що знайшов нарешті син невісточку їм до вподоби.
І ось воно, рідне село. Усі нараз кинулися до Оксани розпитувати, як та що? Чи не найпершою прибігла Галинка, найкраща шкільна подруга. І поговорити, і на весілля запросити — якраз молодшу сестру заміж наступного дня віддавала. Ну як тут відмовиш?
Заколисана спогадами дитинства та юності, на весілля Оксана прийшла весела і спокійна, та недовго тривав такий її стан. Світ закрутився і ноги наче підкосились, коли раптом побачила зовсім поряд того, кого зустріти тут аж ніяк не сподівалась. Микола сидів поруч із вродливою темноволосою жінкою і не зводив з неї очей. А потім було якесь суцільне божевілля! Він підійшов до Оксани і запросив її до танцю. Незважаючи ні на кого і ні на що, увесь вечір вони танцювали лише удвох, викликаючи в односельців осуд. Але й виглядали як ідеальна, найкраща пара.
— Тепер я вже нікому тебе не віддам! — шепотів Оксані на вухо Микола, сп’янілий від її близькості і застілля. Звичайно, вона не вірила. І боялася подивитись у той бік залу, звідки з ненавистю дивилася на неї незнайома темноволоса жінка.
— Нехай вже вона мені простить цей раз, бо ж зроблю все, щоб більше ніколи його й не бачити. Це така мука! Це таке щастя… Лиш кілька танців щастя на все довге життя. Хіба ж багато хочу? — говорила сама собі Оксана.
Наступного ранку, сяк-так заспокоївши рідних, вона поїхала з села. Микола, роздобувши у когось номер телефону, почав з десяток разів на день телефонувати і просити зустрічі.
— Мене нема! Кажіть, що я у відрядженні, і нізащо не давайте адреси! — зі сльозима на очах просила вже немаленьких дітей. Захищалась із останніх сил… Але через якихось кілька тижнів Микола таки розшукав її і приїхав уже зі штампом про розлучення. Опиратись, знову глянувши у його очі, вона просто не змогла. І ось уже вісім років, як вони разом. Щасливі. Дуже. І навіть згадувати не хочуть про довгі роки розлуки.
Людмила СВІТЛИЧНА,
Рівне.
Схожі новини
Створення та просування сайтів
Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору