Цей невисокий чоловік із лагідним обличчям та шапкою вже сивого волосся – знаний і поважний серед багатьох дубенчан. Понад 30 літ Василь Савчук сумлінно пропрацював на місцевій фабриці художньої галантереї, все свідоме життя присвятив сцені: співав у церковному хорі, відомій у древньому граді капелі Гани Кабанаш, а нині – в хорі ветеранів Великої Вітчизняної війни.
Пенсіонер попоїздив чимало, бачив багато на далекому Сході, АР Комі, Прибалтиці, Польщі. Доля не завжди була прихильною до земляка, та не втрачав він оптимізму, намагався людям робити добро, пам’ятаючи мудру настанову батьків, що добро завжди повертається сторицею.
Встиг під вінець благословити сина
Придивіться до цих світлин. На них зазнімковані одні й ті ж особи, правда з різницею в 55 літ. Зліва в хвацько заломленому кашкеті – Іван Полюхович із села Соломир, що в Зарічненському районі, а поруч – мешканець Гірники (Дубенщина) Василь Савчук. Цікава історія цих фотографій, що засвідчують довготривалу солдатську дружбу.
Коли рядовий Савчук служив у місті Горькому на Волзі, то запримітив сором’язливого солдатика, який нагадував його молодшого брата Сашка. Виявилося, що то земляк з Рівненщини. Відтоді почали частіше стрічатися, при потребі виручали один одного в нелегких солдатських буднях. І згадували рідне Полісся, розповідали про пережите. Ще більше прикипіли один до одного, коли дослужували на острові Сахалін. Багато спільного виявилося в солдатів. Обоє з працьовитих багатодітних сімей, обоє закохані в пісню, а ще непримиренні до неправди, ладні горою стояти за справедливість.
Уважно слухав Іван, як доля позбиткувалася над родиною Савчуків, що мешкала в селі Гіршки. Батьки, Степанида та Йосип, вісьмох синів і дочок змалку привчали до праці, виховували в них любов до рідного краю. Які радощі в такій сім’ї? Хіба що ненька наріже скибками свіжоспечений хліб, викине на стіл казанок картоплі в мундирах, поставить миску квашених огірків. І зазвучить у родинному колі пісня. А починав її сильним і приємним голосом Василько. Навіть суворий, стомлений батько підспівував Степану, Мишкові, Олексію, Олі, Ганнусі. Спершу то були дитячі, потім народні й повстанські твори.
Мріяли після вересня 1939 року селяни про кращу долю. Не стало гніту польської шляхти, жорстокість і зверхність якої вже далі не можна було терпіти, нова влада обіцяла гарні перспективи для трудящого люду. Та вже в лютому 1940 року вивезли із західних областей 220 тисяч українців до Казахстану, Сибіру, на північ, у квітні – ще 320 тисяч, а до початку війни – всього мільйон 80 тисяч людей. Чаша сія не минула і Савчуків. Старших синів забрали на фронт (пізніше в сім’ю прийшли три „похоронки”), а батьків чекала гірка дорога виселенців: у вагонах-„телятниках” їх запроторили в Комі республіку, де в 23 таборах одночасно знемагали понад 250 тисяч в’язнів — молодих, талановитих, мислячих, діяльних, старих і молодих, різних віросповідань. І сталінські сатрапи робили все, аби принизити честь і гідність селян, що виховувалися на засадах християнської моралі. Олесь Лупій написав поезію, де тонко передано розпач і жах тих, яких відірвали від сімей, рідного дому:
І час про це уже б забуть,
Та чується з тих пір:
Куди, нас, людоньки, везуть?
Везуть на смерть, в Сибір...
Одному Богу відомо, як виживала осиротіла дітвора. Бабуся Уляна допомагала чим могла знедоленим. Бо побачили вони матір аж через 5 років. Постійна тривога за дітей, що малолітні зосталися самі, спонукала неньку до відчайдушного кроку: ризикуючи життям, втекла із заслання. Врятувала її від „покарання” “похоронка” на синів і повістка на службу в армію, отриману Васильком.
Дванадцять літ „відбухав” у таборі Кандером Котвинського району Йосип Савчук, 1899 року народження, селянин. Їздив по нього геть хворого, син Василь після служби в армії; через Москву і Київ привіз додому. Ще рік пожив із сім’єю вчорашній каторжанин, встиг під вінець благословити сина.
Є ще порох у порохівницях побратимів
Мартиролог „Покаяння” пан Василь розповсюджує в Дубні, аби земляки зрозуміли, якою ціною дісталася Україні незалежність, як помирали гулагівські в’язні. Серед репресованих українців 80 відсотків складали „западенці”, засуджені в 1941-1947 р.р, багато з них мали повторні вироки.
Відслужили Іван та Василь, та після армії шляхи їх розійшлися. Намагалися відшукати один одного, та вир буденщини, житейські негаразди й клопоти відсунули зустріч, що відбулася аж через довгі 55 років. Без популярного нині „Ключового моменту”, завдяки щасливому випадку. В районній лікарні сусідом по палаті в пана Савчука виявивсь чоловік, який добре знав Полюховича. Дізнавшись про це, того ж дня послав листа в село Соломер, з нетерпінням чекав відповідь. І ось тримає запрошення приїхати в гості на Полісся. Зустріч відбулася тепла, щира. Пан Іван все життя пропрацював сільським листоношею. Залишившись удівцем з трьома дітками на руках, переніс трагічну смерть улюбленого сина. Нині мешкає з донькою Марією, котра стала опорою старенькому на схилі літ.
Потім була ще одна зустріч побратимів у древньому граді над Іквою. Із задоволенням розповідав господар про свою родину. Більше піввіку йде нога в ногу з вірною пані Валентиною, з якою під вінець благословив сина немічний батько.
Савчуки побудувалися в Дубні, виростили дочок Олену та Євгенію, діждалися 5 онуків та двох правнуків. А ще в родині в пошані прекрасне у молодшого покоління. Приміром, у Євгенії три донечки. Вікторія грає на піаніно та бандурі, Таня – скрипалька, Ольга – баяніст. Коли вдома проходять імпровізовані концерти, є кому підтримати дідуся, акомпанувати.
Не хилилися побратими долі, не зачерствіли їх душі. Добра, що „прописалося” у серцях земляків, вистачить і для близьких, і для знайомих. Набачилися за довге і непросте життя всілякого: і красивого, і злого. Жили дружно, чесно, трудилися на совість, здається, немає такої роботи, якої б не вміли їх сумлінні руки. Звиклі до праці змалку, вони і зараз дають лад городам, сподіваються на власні сили. Бо, як мовиться, є ще порох у порохівницях, не гнуться донизу міцні, по-селянському витривалі постаті, хоч і припорошила їх голови сивина — свідок не лише житейської мудрості, але й пережитого.
Василь Яноші,
Дубно.
