Курган скорботи і печалі

У липні 1943 року, якраз перед Трійцею, коли так рясно колосились хліба, люди були стривожені приходом німців до Луцька. Лихі передчуття не полишали їх, тому гуртом переховувались, шукаючи безпечне місце. Тієї ночі молодь села Топілля ночувала у хаті Панаса Козака. Як німці дізнались, що саме там переховувалась молодь, — про це можна лише здогадуватись. Як згодом з’ясувалося, хтось про це гітлерівців поінформував.
Задушливу зоряну ніч розбудили постріли. Смертельний вогонь і ядучий дим окутали хату. Люди намагалися рятуватися, але тих, хто вибігав, розстрілювали на місці, хто залишився у помешканні — згоріли живцем. Скільки загинуло юнаків і дівчат — точно ніхто сказати не може, бо з топільчанами там перебували люди з інших сіл. Відомо лише, що із Топілля загинуло 10 чоловік. Ось їх імена: Панас Козак, Ульяна Козак, Дуня Козак, Надія Козак, Олена Карпюк, Іван Луцюк, Надія Шинкарук, Ліканор Луцюк, Олена Луцюк, Марта Бочалюк.
Коли гітлерівці залишили село, родичі загиблих та односельчани зібрали рештки згорілих та тіла вбитих і поховали на сільському кладовищі у братській могилі. Щодня ця могила ставала вищою і вищою. Подейкують, що дехто з молоді був зв’язаний з УПА, і курган виріс саме завдяки тим патріотам.
Нині учнівська група Підлозецької одинадцятирічки налагодила зв’язок з родичами загиблих, зокрема, із Анастасією Шинкарук (у неї загинула сестра), Богданом Карпюком (загинула сестра), Марією Козак (загинули свекор, свекруха, дві чоловікові сестри). Учні школи доглядають могилу, на ній ніколи не в’януть квіти...
Дмитро КИРИЧУК,
Млинів.