КОМУ ПОТРІБНІ ДОНОРИ?

В останнє десятиліття в Україні спостерігається значний спад донорства. Спеціалісти це насамперед пов’язують зі складним соціально-економічним становищем, погіршенням епідемічної ситуації, зокрема, зі зростанням захворюваності на гепатити В і С, ВІЛ-інфекцією, практично припиненням пропаганди донорства, невиконанням зобов’язань держави щодо пільг, наданих донорам, незадовільним фінансуванням установ служби крові.
Головний лікар Рівненської обласної станції переливання крові Ліна Михальчук зазначає, що такий спад донорства на Рівненщині значною мірою зумовлений і тим, що наше населення постраждало від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Адже донорами можуть бути тільки здорові люди. Тому добираються і обстежуються потенційні донори дуже скрупульозно. Хоча й існує ряд захворювань, які на певній стадії свого розвитку допустимі при здачі крові, але у разі, якщо це не зашкодить ні самому донору, ні людині, якій переливатиметься кров.
– Є ще низка причин зниження донорства, – відзначає Ліна Михальчук. – Багато хто вважає, що здавати кров – це робити послугу для станції, хоча насправді це потрібно хворим людям. Очевидно, свідомість українця ще не дозріла до належного рівня. Наприклад, спілкуючись із польськими лікарями, я дізналася, що в тій країні проблеми донорства давно не існує. Навіть якщо після 18 років хтось не здає крові, це вважається не зовсім нормальним.
Сьогодні Рівненська обласна станція переливання крові обслуговує всі лікувальні заклади області та міста, проте за здачу крові донорам платиться мізер – 4.08 гривні за 100 мл. А за один раз людина здає до 400 мл крові. Не маючи коштів, щоб платити за продукцію, лікарні зі станцією також розраховуються донорами – зазвичай це родичі та знайомі хворого. Для них лише виплачується компенсація на харчування, як і для тих, хто здає кров безкоштовно. До речі, 40 безкоштовних здач крові чи 60 плазми передбачає присвоєння такій людині звання “Почесний донор” України.
– Як і компенсації для донорів, так і застаріле обладнання нині є бідою всіх станцій переливання крові в Україні, – відмітила Ліна Михальчук. – У нас було устаткування 25-40-річної давності. І лише в минулому році за державні кошти придбана частина необхідного нового обладнання. Бо якби це довелося робити за власні кошти, то, мабуть, станцію довелось би закривати, – гірко жартує головний лікар. – Також зростає і середня доза здачі крові: із 360-370 мл сьогодні вона збільшилася до 443 мл. Але незважаючи на незначний ріст показників, ситуація не вельми тішить. Так, на одного жителя припадає 5, 96 мл крові, коли за стандартами ця доза повинна становити 12-15 мл.
На станції постійно контролюють, щоб у запасі були всі групи крові, але бувають окремі випадки, особливо при гемофілії, коли за допомогою доводиться звертатися в інші області, здалеку переправляти препарати, щоб врятувати людське життя. Але часто хворі і не знають, хто допоміг їх врятувати, а дякують лише лікуючим лікарям, а працівники станції переливання крові і навіть самі донори залишаються такими собі невидимими благодійниками, про яких, на жаль, ніхто не згадує...
Не знає і Володимир Літвінов – почесний донор СРСР – жодної людини, якій допоміг своєю кров’ю. А таки допоміг. Адже донором він є уже з вісімнадцятирічного віку. І до цього часу здавав кров уже близько ста разів. А сумарна кількість крові, яку він віддав на благі справи – близько п’ятдесяти літрів. Це при тому, що в організмі дорослої людині міститься близько п’яти літрів!
– Почав це робити зовсім не через гуманні міркування, – каже чоловік. – Були складні часи. Потрібно було якось не те що жити, а виживати. Довелося за гроші здавати свою кров. Це перші рази. Потім увійшло у звичку, чи, навіть, можна сказати, сподобалося. Почав здавати безкоштовно. І до цього часу роблю це регулярно. У 1986 році, після сорок третьої здачі крові отримав звання “Почесного донора” СРСР. Хоча, чесно кажучи, цим не горджуся. Не почуваю себе героєм.
Донорами мають бути здорові люди, а пан Володимир вважає, що саме за рахунок здачі крові зберіг своє хороше самопочуття. Уже за п’ятдесят, а чоловік каже, що почуває себе добре, бадьоро, є завзятість і прагнення до роботи. Він, по суті, не хворіє, лікарняних теж не бере. І вже близько десяти років тому кров почав здавати син Володимира Літвінова Віталій.
Тільки ж прикро, що у нас люди, які у такий спосіб рятують життя іншим, не у великій пошані. Ні хворі не знають своїх рятівників, ні держава особливо про них на піклується. Якщо й раніше були якісь пільги на транспорт, то зараз їх уже відмінили. Тільки й має Володимир Літвінов, що три гривні доплати до пенсії. Та й по всьому…
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.